«PR для кріпаків», повість

— Своїм обов’язком уважаю насамперед покору Вашому Благородію. Прозиваюся Леонідом Уріхом. А щоби в помислі належному роз’яснити прескромну мою особу, мушу з’ясувати, що то є — «машина часу». Не прогнівайтеся, Ваше Благородіє, будьте ласкаві вислухати.

— Язикатий, наче із челядників… Грамотний? Сумарокова начитався? Для холопа — чи не занадто?

— Не потрафив. Але Державіна і Фонвізіна, грішний, перечитував. Пушкіна теж.

— Кого?

— Але ж я, забув… Ще ж нема ніякого Пушкіна…

— Язиком багато ляпаєш. Не про пушкіних-мушкіних тринди, а що то є — машина часу — говори! Зловлю на брехні — з-під батогів не встанеш!

— Наче на лад повернуло, пан про батоги нагадався… — прошипів Сєнька, намагаючись втиснути вухо у замкову шпарину. Підслуховувати було до біса незручно — дверна ручка впиралася фігурним мідним орлом просто в око бурмистру. Сєнька був таким злосенним, що й сам скидався на того орла: дзьоб роззявлений, очі вирячені.

— Доста, Арсенію Миколайовичу, — зашепотів басом лакей. — Послухали і доста. Ану ж його милість застукає вас під дверима — обидва ж, як горобці, полетимо на конюшню, потім місяць сідати не зможемо. Ідіть, Арсенію Миколайовичу, йдіть уже далі од гріха.

— Ще трошки, Фалалєй! Зараз пан крикне німця-Алєксашку відперіщити на конюшні. На розправу він борзий. Ще хвильку.

Але пан не кликав. Періщення німця відсувалося.

— Сєнька, ану! — лакей брутально відтягнув бурмистра від дверей і став непорушно, як пам’ятник.

— Фалалєй, ти ж своє отримав!

— За гривенний шкуру не покладу! Ти уже на полтину наслухав!

Бурмистер скреготнув зубами, але стримався. Лакей був гренадерської тілобудови й користувався неабиякою панською милістю.

— Фалаліюшка, таж цей фармазон пану зуби заговорює! Триндить про якусь машину бісівську, про чорти-зна яку охтябрську риволюцію, ще й погрожує, нібито дворян палити та вішати будуть! Іншого б за такі слова – в залізо і на каторгу, а при цій худобині пан вуха наставив, як дитя. І не лається, як ото він любить, разів, може, з вісім всього хєр і матушку спом’янув! Чорні справи, відьмачі! Ой, як втреться німець у панську довіру — всі погинемо, всі…

— Я не погину!

— Фалалєй Сидорич! Та не кривися ти, як від кислиці, вислухай спочатку! Зробиш, як я прошу — накажу Груні, щоби прийшла до тебе.

— Так вона і прийде!

— Від панщини на день-два заберу і скажу замість того до тебе ходити. Куди дінеться? А як ні — згною!

— Єрмолай за Груню ребра поламає.

— Єрмолая в суботу в місто відвезуть, на товкучий. Статний, відразу й куплять.

— Пан Єрмолая нізащо не продасть.

— Я шепну, що треба — продасть. По руках?

— Що робити, Арсенію Миколайовичу?

— Я бігом у Вахлаковку за попом, щоби відьомство алєксашкіне зняв.

— Піп по такій негоді не поїде.

— Ну, за дяком — яка різниця? Проти збіглої худобини і дяка вистачить.

— І дяк не поїде.

— Кабанчика пообіцяю — поїде.

— Цілого кабанчика? Оно, яка серйозна справа. То ти їдь, а мені що?

— А ти під дверима слухай. Пам’ять маєш дубову, мотай на вус фармазонові слова, всі до одного!

— Точно Груню приведеш? Присягу дай!