«PR для кріпаків», повість

Окрилений тим, що жодна гадина, крім пана, тепер не сміє втручатися у його статті, Уріх стрімко розвивав свою медіа-імперію. Він тепер мав мережу власних кореспондентів із селян, які спритно строчили критичні замітки один на одного. Кращих іноді преміював міркою жита, лінюхів відправляв на конюшню.

Газета уже виходила майже сама. Вся робота редактора полягала в тому, щоб надиктувати ідейну передовицю, розподілити завдання і суворо проконтролювати виконання. В Льоні з’явилися неабияке черево і потрійне підборіддя, але творчої енергії він не втратив. Ще ж і надто — почав проводити соцопитування, влаштовувати рекламні акції й круглі столи, розвішувати по селу листівки…

На Трійцю пан викликав Уріха до себе. Сидячи в тому ж самому кріслі, що й під час пам’ятної розмови про колективізацію, він курив люльку і розглядав Льоню.

— Думав я, що ти потішник… — мовив пан, витримавши хвилинну паузу. — А ти оно який… Крива Неніла минулої суботи для мене рушника вишила. З півниками, добротного. Сама без наказу, щоб подарувати коханому пану. Корчмар доносить: мужики хвалити мене внадились. Надудляться до зелених чортиків і розважають і про велич держави, і про прогресивну роль кріпосного права, і про те, яке кар’єрне зростання буває, коли тебе на базарі продадуть, а чи в карти програють. Сумирні стали, патріотичні. Французьку революцію матірно лають. І луплю тепер їх більше для проформи, щоб не забували, як воно. Відколи живу, такого не пригадаю і батько мій не чув. Мені доповіли, ти багато дерти з них почав…

— Змилуйтеся, паночку, не губіть! — Льоня бехнувся лобом об підлогу. — Змилуйтеся, лукавий поплутав! Брешуть, наклепники, заздрісники!

— Не верещи, — скривився пан. — Народну шану заслужив, а себе не стримуєш… Я не до того, щоб ти не дер. Ти дери, але міру знай, не озлоби їх. Вони тебе любити мають і весь підспід тобі розповідати, а ти — мені, що цікавіше. Дозволяю трохи в міру критичних матеріалів про бурмистра і корчмаря поставити: будеш народним месником. А щоби сваволив скромніше, платня тобі буде. Сорок срібних рублів у рік, нікому стільки не плачу. Іди, не слинь килима.

Ця розмова з паном виявилася останньою. За два тижні старого розбив удар.

На похороні Льоня плакав щиро й гірко. Досвідченим професійним поглядом він спостеріг у натовпі селян із двадцяток людей, що розділяли його горе.

— Ех, недаремно працюю, — майнула гадка. — Користь Вітчизні приношу. Сприяю соціальному узгодженню і примиренню. Духовні скріпи власноруч творю. Шкода, народу в Ігріщах небагато. Більше б, хоч трохи — можна було б і партію організувати, серйозною політикою зайнятися.

Гадка промайнула і втекла, а горе залишилося. Аж до середи Льоня заливався безперестанку, зваливши роботу над траурним номером на відповідального секретаря Глашку. В четвер його розбудив наполегливий стукіт у двері.

— Якого дідька? Сєнька, ти чи хто?

Двері відчинилися. З порогу строго відрізали:

— Сєньку, на мою гадку, пора геть від справ. І відправити у поле, як усякого, бо надто розперезався.

Уріх підскочив, як опечений. При вході стояв худорлявий офіцер, з руки страшного гостя звисав дорожній плащ.

— А...ва... Вітаю...

— Доброго здоров’я, Леоніде Віталійовичу. Гвардії поручик Григорій Шеїн, спадкоємець цього маєтку. Татуньо у заповіті чимало прецікавого про вашу персону повідомити зволив. Бургомістром будете.

— Милостивець наш, приїхали! — відпрацьованим рухом упав на коліна Льоня. — Радість-то яка!

— Встаньте, Уріху, давайте без церемоній. Я людина військова, показухи не люблю.

Уріх підвівся, уважно поглянув на нового пана.

— Дозвольте звернутися, Григорію Івановичу!

— Звертайся!

— Сєньку звільняти несвоєчасно. Він хоч і дурень безпросвітний, і корупціонер, а професіонал. До того ж якщо я обійму посаду бургомістра, мені буде важкувато підтримувати імідж народного месника, як заповідав ваш коханий татуньо.