«PR для кріпаків», повість

— Ніколи нам! — огризнулася Урдр.

— Не гнівайтеся, Лахесіс, — м’яко відсунула гречанку Верданді. — Справді, довго пояснювати, це наша північна магія. Давайте сюди нитку.

Норни стали в коло і завели пісню, від якої чарівні кучері Лахесіс миттєво встали дибки.

— Недарма римляни вас варварами обзивали! – пирхнула Мойра і рушила до Іґґдрасілля. Краще відсидітися під ним, від гріха подалі. Перечекати...

Не встигла Лахесіс дочитати «Іліаду», як до неї підійшла Скульд.

— Ось, візьми. — На вузенькій долоньці Норни лежала, зав’язана бантиком, абсолютно ціла нитка. — Ми зростили.

— А бантик навіщо?

— Спішили дуже, випадково вийшло.

— Спасибі, звісно. Однак чую, вилізе ще боком Льоні цей бантик, — зітхнула Лахесіс, розчиняючись у повітрі.

— Усе в волі Божій, — перехрестилась Скульд. — Без неї ми б і живу воду не розлили.

— Це точно, — підсумувала Урдр.

— Що значить «це точно»?! — спалахнув редактор. — Я не розумію вашого сарказму, Леоніде!

— Гаразд, нехай буде «це неточно». Те, що у вашого Кудєльнікова осіннє загострення, наразі не доведено. Медичної довідки ми не бачили.

— Не у вашого, а у нашого! — Редактор зламав навпіл олівця і страдницьки поморщився. — Кудєльніков — передплатник нашої газети! Ну, винайшов він цей дурнуватий насос, з ким не буває? Він пенсіонер, ветеран, а ветеранів треба поважати.

— Андрію Никандровичу, змилуйтеся! Я сам звихнуся, якщо почну поважати кожного, хто приходить в редакцію і приносить статтю на розворот про власноруч винайдений насос, який замінить двигун внутрішнього згорання і назавтра ощасливить усе людство! А починається стаття словами «Шановний Джордж Сорос! Звертаюся до Вас...». Уявляєте, Андрію Никандровичу, як Сорос спросоння реве секретарю: «Ану швидко принеси мені свіжий номер “Переяслав-Заліського кур’єра!”». А ще ваш Кудєльніков сказав...

— ...що готовий сплатити за цю статтю за розцінками рекламного відділу без знижок. А вона — на розворот. Це сто сорок тисяч. А у вас, Леоніде, в середу день зарплати! А в нашій бухгалтерії миша вчора повісилася — від нудьги!

— У цього психа ніяких грошей нема!

— У нас теж нема. Він вибіг, не закінчивши розмови, й достеменно стверджувати ми не можемо. Йдіть до Кудєльнікова, ви хвацький. З’ясуєте, що гроші є — відсоток за рекламу ваш. Повернетеся ні з чим — відгул за моральний збиток. І на відкриття котельної в селі Ігріщі пошлю когось іншого, а не вас.

— Оце так ділова розмова! Дозвольте зліт?

— Ну навіщо ви увесь час насміхаєтеся і блазнюєте, Леоніде? — простогнав редактор, але кореспондента відділу політики Уріха в кабінеті уже не було.

До будинку Кудєльнікова було палицею кинути: старий жив у обшарпаній триповерхівці відразу за площею Скасування Кріпосного Права, колишньою Соборною.

— З паршивої собаки хоч шерсті кавалок... — бурмотів Уріх, форсуючи калюжу перед під’їздом. — Не їхати в Ігріщі... — шипів він, ковзаючись на щербатих сходах. — Заради такого навіть Кудєльнікова можна перетерпіти... Тук-тук, Віссаріоне Олеговичу, ви вдома?

— А, прийшли! — проскреготіло із пітьми коридору, в якому верховодили запахи перегорілої проводки. — Заходьте, тільки у таз не вступіть, у мене там синтезатор в кислоті відмокає. Зараз подам електроенергію...

Спалахнуло мертвотне синє світло. Гість панібратськи усівся у старовинне крісло і віддихався. Господар блимнув очима з-під кудлатих сивих брів і осміхнувся.

— Що, усвідомили? Прийшли просити меморандум про насос?

— Усвідомили, Віссаріоне Олеговичу. Опублікуємо.

— Жодних скорочень! Ані літери!