«Пустельник», повість

Одягнутий в чорні батькові лахи Сергій знову заходився видряпувати і зносити в одне місце стеблисті трупики торішнього літа. Він ще ніколи так гостро не переймався здатністю осягати і нездатністю узагальнювати сільські свої настрої. І хіба ж тільки сільські? Земля скрізь земля. І як планета, і як  майбутня могила. Чому про це думається без ані тіні страху, без відрази, краще не замислюватися. Втратиться смак думання. Напевне, мужицький. Інтелектуалістський його вишкіл не був аж надто гоноровим. Прийшло в голову і пішло. А тут відчувається основа. Земля – спільник, садок –  спільник, мозолі  –  однодумці. Хрущ взагалі брат. А зараз стане стовпом дим – і маєш рідноземну нірвану. Повна розчинність в нерозчинному…                        

Журавлина пара з ним не привіталася. Це кольнуло. Учора впала з неба – і все. Хоч колесо на сушений більше року стовп підбирав і переплітав різяччям він. Московський аспірант. Романтик. З діда-прадіда волиняк. Переміг аспірант… Для журавлів.                                                                                 

Стільки крапок.                                                                                               

Відчуття покинутості ворухнулося і завмерло. Нагадавши – воно нікуди не щезало.                                                                                                     

- Серьожа, пробач. Жінка питає, коли ти заглянеш?                                             

- Загляну? Нащо? – до Сергія з непоміченим слава богу запізненням дійшло, хто позад нього закашлявся. І  про що йдеться – обіцянку в сусіда пообідати. Іван, правда, здогадався, що його впізнали не одразу, але це було списано на костюм і небачено квітчасту краватку.  Її (щоб галстука зав’язати, довелося йти до директора школи) він натягнув уперше. Костюм практично тоже, бо любив ходити в сведрах. Теж мальованих-перемальованих.                          

- Наталя вже плаче. Де той дядько Сергій?                                                   

- Наталя? – Ледве не вирвалося: «А Сергій?». – Скільки в мене є часу?            

- На шо?