«Пустельник», повість

- Поглянь на себе і поглянь на мене. Не кажи нічого, я зараз.                         

Уперше після родинних смертей він увірвався до хати з наспівом: «Їхали козаки, Із дому до Дону, Побачили Галю, Забрали з собою. Ой ти Галю…»                                                                                                                          

- Йдемо! Ні про що не питай. То готувалося на після церкви. А раз Наталя плаче… А Сергій як там? Вчиться?                                                               

- А шо ж йому робити. – Іван озирнув вулицю, чи хто-небудь бачить їх вдвох. Святкових без свята. Проте чому без свята? – Що там в тебе?                           

- Де в мене?                                                                                                     

- В руках.                                                                                                        

- Я думав, ти про голову. Май терпіння… Забув. Стільки готувався і забув. Слухай, але ж ще піст. А ти вже вирядився. Що Надька спекла?                           

- Шо треба. Кишка, сальтисон. А для тебе голубці з пшоном. Хлопці казали – завше про них говориш. А Віра про них забувала.                      

- Не бреши. З пшоном? То ж бабине… – ледве не вирвалося – «Блюдо»,  –  але з куди більшою долею вдячної радості видихнулося: «Творіння».                       

Треба сказати, що до Івана Сергій вже заходив. Щоб взяти на руки Наталю. Не дитя, а ніжність. Трохи більша за подаровану ляльку, але сміється у сто раз краще. Гарніше.