«Пустельник», повість

ХХУ                                                                                                                                                                                                  

Садок не сподівався на чиюсь до себе увагу, звик до ламкості, закучмленості, нечесаності.                                                                                            

Яблуні навпаки: без догляду порозкрилювалися і, певно, одна з одною сваряться, бо бджоли на впертих одна в одну гілках гудуть і злітають з суцвіть нервово. Енергія вижиття контрастує зі спокоєм гілля осоненого, на яке хотілося б глянути зверху. Майже три сотки червонястого квіту, довкруг якого царює хаос, покликаний через тиждень-другий теж забуяти, запахнути, закольоритися. Без маминого вже назирацтва. Зате з моїм кількаденним сопінням. Можливо, востаннє.  А чому востаннє? Так. Я ж приїхав прощатися. Сам од себе цю думку відгоню, а вона повертається. Після учорашньої ночі. Стояв на городі, заплющив очі і  слухав. Те, чого не чув – жаб’ячі згуки. Вони ще будуть. Не згуки, а гойдливі хороспіви. Але без мене. І раптом – г-у-у-у. Далеке, близьке і знову тануче далеке. Хрущ. Теж не господар, а гість. Дав знати, що мене розуміє, і пропав. Саме розуміє… Чужинство  ріднить. На ґрунті… не сказав би – спільності долі, а спільності недолі. Якщо саме так ти сприймаєш – і хтось так сприймає – свою присутність у цій точці буття. Трохи заскладно, хоч що складного у тому, що світ як був, так і залишається світом, а твоє до нього ставлення змінне. В межах ставлення… Як ставиться до своєї у Космосі присутності енна чорна діра – поза нашим тямленням. Але однопорядкові діри можуть порозумітися.                                                                                                  

Це я до чого – хрущ   прогув на ноті мого суму. Настин спів – це і мій спів. Нею наповнений. Живе з живим навіть перемовчуються. Зле із злим – ні. Зло не має голосу. Не має душі. Не має Духу. Тільки себе. Я з батькового обійстя давно-давно вибув. І вже йому непотрібний. Хіба коли нагадую про себе усім собою. Живим собою…                                                                                   

А це і є смерть. Поетапна…                                                                            

Що не подумаєш – правда. Теж часткова.