«Пустельник», повість

- Добрий день дорогим сусідам! Боже, який стіл! І квашені яблука?.. Про голубці знаю, але не вірю. Наталю, ходи до мене. Стань ближче до вікна. В тебе буде  отаке от (він висмикнув з коробки біло-голубу хмарку) платтячко. І до нього коралі. Старовинні. Напотім. І піжамка. І парасолька. І…                          

- Досить. – Наталіна мама вже плакала б, але не мала хустинки. Тому висякалася позад себе, і таки заплакала.                                                                          

- І годинник. Справжній. Заморський. Коли мене не буде, подивишся і почуєш: «Вітаю, сонечко».                                                                                     

- Шо ти таке говориш? – Іван розстебнув сорочку не на один, а на два верхніх ґудзики. – А де ж ти подінеся?                                                        

- То так, до слова. Ходи тезко до мене й ти. Це ноутбук. Кращий з кращих. Я не про ціну. Бери і розбирайся. Чув – ти відмінник. Мене це тішить. Сусід – відмінник! Все. Вам даю гроші на мотоцикл. Ось вони. Щоб на кінець того тижня вже стояв на подвір'ї. Це мені наказував ще батько. А я багатів і забував. Дякую, що ви є. Здається, все. Неси голубці! Мені ще треба багато чого спалити.                                                                        

- Я поможу.                                                                                                     

- Якщо з Наталею – прошу.                                                                                 

Крім Сергія не пригощався ніхто. І ніхто не сидів, що після хто зна якого голубця гостя озлило. Він забігав очима, і Надька подала йому рушника. З сірого полотна, на якому домашня олія залишила цілу Курільську гряду. Ні – Галапагоси. Злість втекла, а рушник впав на коліна. З рішенням: «Заберу до Києва. Забув, шо таке в нас існувало».                                                   

- Надивилися? Приїхав з голодного краю…