«Пустельник», повість

                                          ІІ                                                   

Ночі  без сну з часом не рахуються. Цю теж заклинило на смугах світла завіконного ліхтаря, що зрідка мружиться, але, як і небо над ним,  не блідне навіть при спалахах трасових пересварок. Хтось кудись спішить, комусь набридає салонна напівтемрява. Сам собі підморгнеш – все якась розвага… Любиш теж сам.  Навіть поруч з тою, кого б пестив, пестив… Перекинувши тіло з боку на бік, Сергій вдав, що спить. А насправді спробував відклеїтися від себе нещасного. Не тому, що нещасний насправді, а що забув, як то – чутися щасливим? Гра слів, але яка безжально точна. Пора б звикати до мудрості. Щось маєш, чогось не маєш. І те, чого нема – непотрібне. З точки зору розумного мінімуму…  Такого не існує. В Аравії спостеріг дивну властивість. У морі – воно просвічувалося до дна. Принаймні,  в очах пловців. Але не приведи господи вибитися із сил і спробувати спочити. Бачиш під ногами пісок, ось-ось на нього ступиш, а він – мара. Хмар  катма, усе блищить… І тільки при атаці хмарами дно даленіє. Наскільки – не питай. Ні у себе, ні у води… Про що я? Як завше – про те, чого нема. Донедавна думав, у мені. А не було б за стіною набитої жіночою смагою дитини – не допетрав би, що побільшало в мені не мене. І не знань, а порожнин. Сьогодні в них ніжиться закоханість, завтра невідомо хто і що. Поки їзджу на службу – служба. Але й зринають далечі… При лежанні навзнак дихається глибше. І більш пам'ятливо. Це відсортувалося іще вторік, в батьківській хаті. Не причинив дверці грубки, придивився до гогітливих спалахів газу і відновив днину в Сахарі. Без сонця, але з небесами, де те сонце наздоганяло джип. Гойдливо й ліньки. Прострільний перекид настрою в чужу й недожиту реальність явив суть ностальгії: середина нею розчахується. На тепер і колись. Краще до стогону. Чому ж так само пекуче ніколи не згадувалося батьківське подвір’я?  Серед пісків, які пустеля в мене сипала з першого ж у ній перебутого дня. Там, як і зараз тут, час  не рухався. Хіба перетікав з… безміру в безмір…  Он воно що: безмір теж має об’єм. Дитинство і юність в селі – це тільки село. А день у Сахарі – не лише безовидний простір. Це й Сахара. І лише трішки – ніщойність, про яку в Києві почув, але думав про неї давно. Не приведи Господи померти, не відаючи, що жив. Філософи  атакують арміями слів. І з тих слів не вилазять. Історики теж. Що Македонський завоював? Тільки те, що під ногами. Про філософів такого не скажеш, але накидають вони свої сіті на порожнечу. Пригадуєш Ніл? Ранній ранок, кілька у воді корів, і зблиск невода над застиглим у намулі небом. Що у той невід попало, невідомо. У підсумку ніщо. У книжки те саме. Куди більше  забрала у небес Сахара. Як і вони – мовчазна й співуча. Що в рестораціях з тамтешніми лютнями, що наодинці з собою. Хоч такого не буває. Наодинці. Інша річ – з ким наодинці? Араби мають своє. Свого Аллаха, свій рай, своїх гурій. Настю там залюбили б. Хіба почала б співати. Схід – то вуха. Без мозку.                                   

І мій десь повіявся… Не думав, що ці три жінки так зі мною зростуться. Чужі, ким тільки не мацані. І єдино рідні. Що мене до них прибило, міг би сказати батько, який про свою женячку необережно кинув. При матері: «Тебе ніхто таку не взяв би. Шморгаєш тим носом, а чого – не кажеш. Ясно – шкодуєш. Скажи, хоч  за чим?»

Синову професію мати не засуджувала. Доччині гульки теж. І коли зосталася сама, ні синові, ні зятям не дорікала. Ні  оглохлим подвір’ям, ні самотиною, в якій ніякого горя не було. Тільки дослухання до садка, до городу, де, казала, ночами хтось ходить.  «Може, тато?» – «А шо він тут забув. Душа при ньому.  Була – зараз перейшла до когось». Її теж додому не повернулася.  Якби Настя не втекла з Києва, він би їй себе довірив. Стане чи сяде поруч – обдмухує снігом. Треба запитати, чи й з нею діялося те саме? Інколи здавалося – так. Різниця в літах – не різниця серединами…  Про плоть помовчимо – сліпа, дурна й неперебірлива. На довге й печальне прохання чиєїсь машини  не застити їй світ… Який серед ночі світ? І чому саме машини, а не викинутого на вулицю водія?.. Бо машини. Їм теж не все подобається… А про «застити»… Це може стосуватися й думок. Поки здоровий і при роботі – вони у фарватері. При кожній перепоні чи зміні швидкості згойдуються і не більше. І враз світ тебе відпустив… Такого не буває, але припустимо – відпустив. У нікуди. Таке існує. На жаль чи ні – клопіт не мій. Відкриття в собі пустошей без нікого й нічого й… ні для чого – то несподіванка. А може закономірність? Даровані долею висмики з  домашнього лона дали дивні наслідки – Сергій перетворився на вітрильник. Негода чи спокій, а він втікає. Від чого – зрозуміло: сталості, у якої назв і назв. Україна, Європа, Азія, Схід. Крім географії – біографія: село, Львів, Москва, Київ… сім’я, не варті згадок флірти. З мусовими спарюваннями… Це все – ніби я. А за межами мене хто? Не спарюваний, не люблячий, не законослухняний. І не бунтар. Був час, коли хотілося мати якомога більше відповідей. Освіта, культура, наука з ними завше напоготові. Як медбрати і медсестри в божевільні… в лікарні… в медіапросторі… Відповідей на одне-єдине запитання: нафіга? Медіапростір, наука, культура. Божевільні – треба. Не задля безпеки, а задля нагадування, що аномалія – норма. Не для кожного, але це надто банально. Бо й кожний – аномалія. Я, здається, дратуюся. Чим? Нездатністю наступити на хвіст нечистій силі, з якою цивілізація породичалася і поза мною, і в мені. Думаєш ніби інакше, ніж живеш, проте й це ілюзія. Чого б тоді йшов до смерті без спротиву. Як баран під ніж. Як противитися? Називати!!! Все своїми іменами. Блядство блядством, статеві цикли – договірняком. Природи  з Духом. Краса… Яка вона на вигляд? Без мене її не існує. А те, що існує – мана. Маніфестація болі без призвідців болі. Любов болить. Свинюшні довкола чавкання болять. Верховна Рада болить. Не сама по собі, а вседержавно. І не окремо від Римського Сенату, воєн Цезаря чи воєн Гітлера, Сталіна, Путіна. Не вони виродки, а світ виродок. І той, що за океаном, і той, що за вікном…  Не те. Втомився підкрадатися. Ніби до правди, а вхопив – скурвлені емоції… Є! Есть грозный судия, он ждёт… Скільки ж можна чекати. В собі себе. Стільки регалій. «Заслужений нафтовик», член двох Вчених рад… Радій. Не радіється.  Та сама ніщойність. Треба молитися. Про що? Світ недосконалий, ми недосконалі. А небо досконале? На земний розсуд… Тоді не лякайте той розсуд загином. Перспектив на порятунок нема. До Страшного суду і після… Були батьки і де вони? Була Ассирія і зникла. Більше знань, менше знань, більше технологій, ноль технологій – яка різниця? Був Київ княжим, став литовським. Потім польським, царським. Що це в його долі змінило?  І моїй? І отого всього стовковиська, на яке чекають усе нові й нові кладовища. Кожен соціальний стандарт – голка, на яку  садять змалку і не дають прийти до тями навіть при сповіді. З питальником, розрахованим на ідіотів. Прелюбодіяв? А чому б ні! Крав? Звісно, крав! Найперше у себе. Спокій…Ще один скрут тіла довкіл незримого шампура життя душевну печію притлумив. Сергій набрав у груди повітря… і про груди забув. Про все решта теж. Крім далекого-далекого вогника на місці оліхтареного вікна. Щоудару серця вогник здригував. Без думок. Це і є свіча знань. Чого? А ти менше запитуй… Спи.       

                                         ІІІ                                       

Хоч би як спішив, нікуди не встигнеш. Нікуди. Сергій  нишпорив очима по вітринах і столах «Океану», сподіваючись на чудо – поскибленого тунця або річкову форель. Свіжу бодай для примітивів… Буцім він не примітив. Стримане і заковтнуте зітхання означало не образу (на кого ображитися?  Салоїдний Київ портовим містом не стане. Та й в аборигенних портах вибір виключно аборигенний: камбала, скумбрія і ще раз камбала), не лють, а звичну безнадію. Хоч сто раз собі говорив: не запалюйся конкретикою. Бажай скрадливо. Ні – вже внутрішньо бачив тарелі з рисом і винною  до риби підливою. Настя буде мати молюски. І осьминога.  Хоч це не розхапали.  Доведеться десь вполювати індичку. Чи бодай курку. Само собою – буряковий салат. З горіхами. Ліда теж щось додасть. Як не сьогодні, то завтра. Гарно б – вареники. Колись не було грошей. Зараз – нема на що їх тратити.  Ще – вино. Багато вина. Нап’юся  і відійду. Від, від, від…                        

- Що ви шепчете? Кажіть голосно.                                                                          

- Образитесь.                                                                                                   

Дівча, що стояло по той бік мармурового столу, всміхалося. Так і він не, не…                                                                                                                 

- Нема. Не знаю, про що ви думаєте, але нема.                                                 

- Ви ж є. Я ще такої гарної відмовниці не бачив.                                               

- Я не відмовляю, а повідомляю. Нічого нема. Крім того, що є.                         

- З вами, чи без вас? Добре – не починайте злитися. Я шукав форель.                  

- Зараз винесу. Цілу?                                                                                      

- Ви не гарна, ви прекрасна… Ого! Хтось забув забрати?                                  

-  Хтось мене образив. Я й сказала… що сказала. Важити?                                      

Перекинутий з обпаленого відчаєм боку на бік незаймано свіжий Сергій аж ніби повищав. І, що там казати, погарнішав. Впалі неголені щоки затремтіли, зеленкуваті очі  стали ще більшими. Дівча знову всміхнулося і поклало рибу на стіл.                                                                                                  

- Що ще вам принести? Щоб двічі не рахувати.                                                     

- Нічого. Тобто креветки, осьминога. Тунця нема?                                      

- Нема.                                                                                                             

- Я вас кохаю. Як не знаю кого.                                                                        

- Дружину.                                                                                                                

- Майже. Але безгрішно. Не тому, що… Зараз справді образитесь. Я крім вашої посмішки не бачу нічого. І в голові – сиво… Як у ваших чоловічках. Там хтось смикається.                                                                                   

- Ви, хто. Приїдете ще, познайомимося. Зараз мене кличуть.                           

На касі Сергія обслуговували за вже не знати яким розрядом. Всі ж бачили більше, ніж бачили. З додатком своїх  бажань, настроїв, думок. Лише в машині він згадав, що сьогоднішній день Київ колись святкував. Сьоме листопада. Брєд. Кермо нагадало – не лови гав. Дорожні продухвини за ніч знову зльодовіли, можуть крутонути й викинути куди завгодно. Навіть під колеса пісковоза. Посипають задля галочки… Струс усіма тоннами «Пассата» повернув у мозок Настю… Казали – з голосом, але яким саме голосом – ні слова. Поки її мати саме   сьогодні не привела з собою колись земляка. З чималим у Сергієвих очах ґанджем – званням народного артиста. Для провінції це не абищо, а в Києві… У тому числі й у новій їхній квартирі… До того ж артист після пригощення зняв з коридорної шафи Сергійову гітару. Давно не протирану, оглохлу. Що він з нею зробив, господар,  за клопотами з сервізом і  кавою, не бачив. І не одразу зрозумів. Поки старенька «лютня» басовито не загула, не зашелестіла, не зойкнула і стала чекати  кінця перешіптувань артиста з дівчам, що  розчервонілося, пішло до себе і повернулося з нашвидкоруч покресленим аркушем зошитового паперу .                                     

- Завтра,  – артист звівся і став поруч з набагато нижчою од нього напарницею,  –  я лягаю на операцію. Настя була зі мною солісткою. Один лише раз. А тепер хай мене благословить.                                                            

Далі краще не згадувати; гітара невідь з ким перегукнулася, вистелила кілька акордних сходинок до Настиного горла, з якого зійшов униз Бог. Чи Ангел. Старовинним кантом про почаївську зорю.                                                      

Ніхто не заплакав, не перезирнувся. Поки небо пісню не забрало, а народний артист не висякався. Тим самим сповістивши, що до смерті він готовий. Як оце зараз Сергій – у  сорок і дев'ять років…                                               

І що – хто-небудь про нього пам’ятає? Передні колеса знову спробували вчитатися у дорогу, але педаль газу кинула їх поверх гудронного покриття, що заповзялося вкриватися плямами вологи. Коли швидше, коли з чималими інтервалами. Так само, як  дорога у житейське назад, коли він ще не мав минулого, яке вимагає пильності й пильності. Не дай бог загавитися і вскочити у яму, де зачаїлася дружина. Не сама… Настя –  хай: мисткиня. Хоч по ній не скажеш – ні хутра, ні брильянтів. Бодай у вухах. На дипломному концерті не виконувала, а вільно й глибоко видихала арію Кармен. І ті іграшкові вуха чули  у стократ більше, ніж забита студентами  зала. Як би він їх цілував?                                                                                                          

Так – берися за розум. Нічого не було, нічого нема, нічого не буде. Навіть з огляду на гарячу паморозь після доторку до її куртки. Всього лиш куртки… Дівчина з супермаркету лекальніша. До грудей. Більших, по-моєму, ніж у Ліди… Але й Настя не помінялася. …                                                           

Ох, ох… Києве мій.   Хоч центральні траси у свята – пісня. Ця теж… Не забути: на Шулявці – вино. На Петрівці – квіти. І назад на Нивки. Нап’юся – не те слово… Намріюся. Назітхаюся. Наплачуся. Без нікого при всіх. І набачуся. Коли закрию очі… Не дурій! Ще встигнеш…