«Пустельник», повість

Пропозицію Зоряни стати до Києва її водієм Сергій  відхилив. Потребою зазирнути в батьківське село. Батьківське, значить, люблене. Якби ж то. Правдивіше – рятівне. Од того, що  зробив би у Львові або зопалу в Києві з одержаним гонораром. Проциндрив. Хоч таку суму навіть з його командою за тиждень не проп’єш. Та й нащо? Хлопці від дурняка одвикли, він за ним не полює. А загашник рік од року худне…                                                 

Перед залізничною платформою Трускавця нова знайома не без єхидства поцікавилася:                                                                                                      

- Ви всім так мужньо відмовляєте?                                                                        

- Залежно в чому. – Сергій скорше інтуїтивно, аніж за звичкою втопив тепле жіноче підборіддя в пальцях. – З тим, що судилося, завше встигнеться. Такі губи   не ігнорують. Їх бояться.                                              

- То хоч поцілуйте їх.                                                                                     

- Ви жорстокі.                                                                                                 

Поцілунок обох ошелешив. Але й привів до тями. Все таки якісь вчені. Цілком дорослі. З досвідом…                                                                                     

Одразу ж після здригу потяга і повернення до купе Сергій  склав молитовно долоні, вперся у них носом і спробував з собою порозумітися. Це ж у нього не вперше. Спалахувати й гаснути. Захват, потяг, краса як заманка – усе це за таких пригод перемішано, але чи саме цей гамбургер ним керує – хто зна. Беззахисність – куди точніше. Не конкретно перед ним чи жіноцтва – перед собою, а людини перед життям. Красуня-дружина за всіма обивательськими нормами мала піти, куди й усі її попередниці – до біса. Чекати з'яви виключно майбутнього чоловіка не обов'язково. Проте щось глибинно болюче відбувається і в процесі оступу. Саме в процесі, а не після. Та й що таке оступ? Посковз, гепання не на зад, а на серце. Не преважаюче бездумне. Як всі, так і я. А ти – не всі! Не щодня, а саме в цьому випадкові! Прощенно-непрощенному. Могло б скластися інакше? То хай складається. За мій, а не чийсь рахунок. Страждання неминучі.                                            

Знову сльози. Слава богу, купе порожнє. Гарно б – до самого Тернополя. Таке траплялося і на довших перегонах. До Львова заспокоюся. А після Львова поміняюся місцями. З собою звичнішим. Не хабарником, але й хабарником.  За ще не написаний проект. Напишу. І переживу ще багато різного. Безнадійно багато – надій на зміни ноль.                                                       

У чому зміни?  Знову хитруєш. У законі співіснування живого з живим. Без жертв не обходиться – це пусте: жертва – не співучасниця. Хоч буває й таке. І буває постійно. Проте… Він сховав сумку під нижнє сидіння, відгорнув до середини вікна фіранку, сів  і став чекати. Не спокою, а порядку. Мислення – річ дисциплінована. Принаймні, у нього. Перший посил вже був –  живе співіснує з живим. Почуття – з пораненістю. Прагнення добра – із самим добром. Загальники і узагальнення – шумовиння на поверхні потоку, який тече, виробляє струм, робить ще багато корисного. Але мене, якщо я опинюся в ньому чи перед ним, не пошкодує. Це не його компетенція. Те саме держава. Або тебе заковтує, або тебе випльовує. Що гірше – залишимо за дужками. Бо є боротьба. Безнадійна. Але порятункова. Мене топлять, а я вигулькую, мене душать, а я намагаюся дихати. Найдивніше – з перервами на щастя. У депутатів – перед мікрофоном, у жінок – упродовж злуки, у чоловіків – те саме, але зверху. Ніби зверху… Банальність спасенна… Тому приклади й далі будуть не з книжок. Дебіл не… А може й страждає… Тоді скажемо інакше: рефлекс і рефлексія – слова  однокореневі, але різносенсові. Доки я рефлексую, доти й  не живу, а живий. Стан замирення, послуху, несамопідзвітності – амбіоз. Від слова амба. Мене глушать, вергають з греблі і – від греблі до греблі, а мені це пофігу. Поки є бажання жити. Загідно законів непекельного простору.                                        

А хіба такий є? Є – зони перерв. Навіть мишею кішка накидається не безперервно. Жах смерті – атавізм. Вивищення над ним – інтелектуальна поза. Його нема, коли є я. Мислячий, люблячий. Чи люблений – то рідкість і рідкість недовга, проте існуюча. Шарпають – корюся. Шарпам, а не долі: доля – теж я.                                                                                                      

Не дуже переконливо, але передумано. Всі відсіви позаду. Живу, бо мушу. Та й треба. Серед цих «треба» є різне. Замолоду – віра й цікавість. Пізніше – задоволення.  Зчаста дурницями, серед яких чого тільки не перебуло. Диплом, платня, квартира, розбест. Позанормовий. Поки не змиришся з ним в інших. Ближче до «зрілості» з'являється осуд.  Не себе, але й себе. І надія. Невідомо на що.                                                                                   

Cкільки тут їздив, –   Сергій сковтнув невідь на що і на кого образу, – щораз запитував. У завіконня: хто вибирав саме ці мочарі, ці торф'яники й засолені ґрунти осідком для дітей, онуків? Інстинкт продовження роду – то інстинкт. Але ж мав би бути й інстинкт забезпеченості. На сто поколінь уперед. Ні, про це не думають. Ні заднім розумом, ні переднім. А фарбовані червоним і жовтим хати? Чим саме вони дратують, не розібрався. Ще коли гасав до Борислава на  практику. Що не труба – пінява волога, іржа.  На погнутостях, переходових вентилях, під цісарськими… Як в нас казали – мутерками… Мутерка залізна, мутерка цукрова. Прямокутні, шестикутні… Конгломерат чужини, нехлюйства і абиякості. Аби як поклали в землю труби і що маємо? Нафта поховалася. Заводи помовкли. А люд й далі моститься. Не біля роботи, а біля скороминучої вигоди. Як завше – не своєї: всі санаторії качають гроші, як колись нафту, в кишені злодіїв. Держава, що займається тільки поборами – злодій. Село, що не сіє і не жне,  – злодій. Господар, що їде на чужинецькі заробітки. – злодій. В Голландії землі…           

То Голландія. Таких, як ти, мудрагелів вона ще за іспанського панування лущила. Як гнид. Іспанці хай будуть, мовляв, іспанцями, а ми воюємо з морем, плодимо мануфактури, вчимося у вітра. Кувати залізо, молоти борошно…                                                                              

Відчуваючи, що сам собі бреше Сергій пригнувся, поправив на чоловікові у дзеркалі  комір  ясно-голубої сорочки і не собі, а тому чоловікові упівголоса сказав: «Чого ж сам не хазяйнуєш? Не в хаті скраю… –  комір піджака теж потребував заспинного осмикування,  – а скрізь. Кожна до когось вимога – вимога до себе».  Так сказав Заратустра… Жарт аспірантських часів висонцив обличчя, але мозок не вдовольнив. Голова знову повернулася до вікна. Дрогобич. З ним ясно. Була нафта і здиміла. А ще раніше – сіль. Були стебницькі шахти… «Нафтуся» вже не та… Увесь світ не той. Старі промисловості агонізують. Нові їх спонсорують. Потребами в старій жуйці. Без війни буде важко. Позбавлятися від зайвини.                               

Он воно що – загибель, загибель, передих, знову загибель. На ролі жертв вже не країни, а множинності. Рабсили, наукових відкриттів, вбитих ними технологій. Гряде бунт. Знепотреблених множин.. Спожите відригується. І – паралельно – гниє. Прогрес потребує зачистки. Від Монголій, Україн, Уганд, Венесуел. Світ як звірів, так і звіріє. І нема на те ради. Хіба наша Верховна. Мілітарні Сенат чи Дума проти неї діти. Маразматик ще той. Безвстидно корисний.  Проти лома нема прийома  –  булька… На мерзоту нема квоти. І ніколи не було…                                            

Знову віршики.  Сказав – і в кущі. А там…                                         

Почалося. Хто господар підчерепного бедламу – не дізнаюся до скону. Мільярди нейромедіаторів вичворяють що хочуть…                                                     

За вікном – села. Щорік більше схожі на мурашники.                                      

Чим вони годуються? Тим, що й ти – ерзацом. Збоку цього не зрозуміти. Зсередини тим більше – вона термітна. Черва, що не кажи, образливо. А терміти. Чи бджоли. Це не предтечі, а дзеркала. Ворухкі, з одним на всіх розумом. Живленим маткою… маскульту. Он чому пропаганда така дурна. Бо табунна.               

Спочинь! Ти хворий.   Як і всі.                                                                                                                                                                                                                                                

ХІІІ                                                                    

Станція за станцією втікали у минуле  і  Сергій од вікна відвернувся.  Палімпсести – гра літературна; під днем нинішнім є тільки текст. А не вчорашність.                                                                                                         

Про що я? Чимось подібним він боронився від просторікувань дружини. Затягнула його на вечір поета-однокурсника. А після вечора розговорилася. Ліцей, де директорує, гуманітарний. Програмний інтелект – суто риторичний. Поет погрався словом «палімпсест», і про нього забув, а вона ні. Уявляю її в класі, Жінка-навчителька… І жінка для себе. Ужас… Вся культура тримається саме на цьому – показному благочесті. Мозкові на це наплювати. Прибрав одні плати, задіяв інші. Його місткість  ангарна.  А людські потреби мізерні. Саме тому зло розумніше, бо обслуговує не моральну капличку, а реальність.                 

Мистецтво належить народу.                                                                          

А народ – нікому. Його катма. Як і реальності.                                            

Здається – відпустило: пішли ідіотизми.                                                                

Невже так  буде завжди: сковтнув волі і –  в твань…                                   

Наближається Львів. Треба заховатися. Фіранка,  – він стягнув обидві половинки заквітчаного фабричною гладдю вишиття,  –  від гаволовів не врятує, але з нею певніше. Цим поїздом респектна публіка не їздить. Та й вагон, казала провідничка, для тернополян. Але, але, але… Що мене так збунтувало? Не поцілунок – то вибрик. Надихнув, пообіцяв якесь продовження… Розбудив колишність. Настя вже не боліла. Київ не для неї.  І я не для неї. Східниця назву виправдала –  розвиднілося. Тільки зараз, але час, місце – всього лиш слова. А вони – птахи прилітні. То що там сіло на мотуззя нервів? І ними згойднуло. Не одна, а кілька  думок. Не твоїх, проте й щодо цього помовчимо.                                                                                            

Колись називав їх воронячою сторожею. Що не так – кар!.. кар! І зараз, чую, насторожилися. Мої, Ліда уточнила, внутрішні образи. Часом варто прислухатися і до неї. Теж багато від чого борониться. То про що я?                      

Ага – образи чи образи? За великим рахунком я людина не ображена. А за малим? Подетальним.  Теж ніби ні. Хіба подряпана. Найбільше службою. А крім неї?  Непостійністю. Проти чого тільки не бунтував. І з усім змирився. В собі – на люди голим не виходиш…                                                                       

В пустелі цього й не треба – вона має тебе за тебе. Бо не знає про велелюддя, де кожен – миша. Втікати нікуди, сидиш, тремтиш. Незрідка – од ненависті.        Я інтроверт. Дізнався про це уві сні. З чиїхось розмов. Моїм голосом. Було й  голосами… Прийшов додому, а їх – чорно. Гудуть. На балконі, в кожній з кімнат. Мухи. Скільки мух – стільки й глосного «ду-у-у…». «ду-у-у-у…» Ду-у-у-у-рний…  Дійшло, чому – надворі чекала машина. Закортіло далекої дороги. До батьків, до Почаєва. Ожеледь цю забаганку вигострила до нетерплячки. А вони – «ду-у-у-у…» Мої порадники, судді. Як тільки оговтався – вимело. І мух, і нетерплячку.            

Трохи скидається на чудо. А що таке  життя? Теж чудо. Але навиворіт. Спершу ходиш в героях, а потім… Якби не пустеля. Вже  собі нею набрид, але й зараз… Ніхто не стукає, не заходить. Можна покайфувати. Без збриків вагону… Особливо – з боку на бік…                                                                           

…Джип згуркує… Не фіксуєшся ні на чому… Поки не стають помітними відриви піску від піску. Запитав у перекладача: «Шо це?»  –  «Буран»  – «Буде, чи є?» – «Він сам ще не знає». Сказано голосно, щоб усміхнулася  лаборантка…                                                                            

Чим є в пустелі година? Одна, від сили дві вивершені думки. Якщо в порядку простата. І машина. Мої картографи спали. Дівча-геодезист (дуже й дуже підозріла француженка) йорзала, але терпіла. І раптом – біло-золотий намет. З кількома прибудовами, розриваним на шматки вогнищем, двома верблюдами, фургоном і кількома автівками. Теж білими.                                           

У розвідку пішов водій. Повернувся радісним: «Шейх. Запрошує в гості». Далі – казка: білий як лунь шейх у пустелі жив. Пробував жити: «Ми,  –  казав, – міста терпимо, але не любимо. Ніч тут – дарунок долі. Раз або й два на рік я повертаюся у вічність»  – «У пустелю»  – «Вічність. Вона – то ми. А ми – пустеля»  –   «Тут?» – я показав на груди. – «Скрізь».                         

Зрозуміти я нічого не зрозумів. Хіба й небо  пустеля?  Якщо так – терпимо. Без Святого Володимира, Святого Олександра Невського. Упродовж чаювання з’ясувалося: ночувати треба тільки тут. Не в наметі, про це не було й мови, а хто як хоче. Джип забракували. Фургон ще сяк-так. Любителям екзотики дозволялося прилягти поруч з верблюдом. Без вечері: земля вже не тільки подригувала, а й хиталася…                                                     

Зорі проступили зненацька. Навально і всі. Якщо на них дивишся, вони, як річкове каміння  – обтічно-незрушні. Струменить повітря. Могутньо… Шейх був найщасливішим. Його одяганка поривалася за вітром, а він вітер обіймав. Обслуга зникла. А ми стояли хто зна як довго. В різних світах, країнах, небесах. Верблюд, що дивився зрідка на мене, теж бачив не мене, а когось з погоничів. Бо я справжній буцався головою до смарагдового небозводу, де мерехтіла тиша…                                                                    

З’ява  сонячного cеред барханів погляду рівнозначна ветхозаповітному нагадуванню про сотвореність світу. Ще не з божим порядком і злагодою, але порядок цей ось він. Перед тобою і в тобі. А ти куди їдеш? І зарад чого? Запитання летюче і відповідь летюча: «Домів». Так казали десь і колись старі люди. Не мудріші за нас, але й не дурніші.                                                                   

Але ж це неправда!!! Сергій скинувся і прошепотів: «Дому нема. Крім утечі із нього».                                                                                                           

«Залежно для кого». Молодий монгол, російська вимова якого полоскалася на вітрові, як і полишені біля монастиря вузлуваті прохання паломників, сказав це колись не Сергієві, а своєму товаришеві. Але саме тоді, коли Сергій внутрішньо іронізував із заклинальних на всохлій деревині клаптиків ситцю, які теж здалися бранцями. Залежно для кого.