«Пустельник», повість

Східниця – то ніби схід? Коли і для кого? Другий день тут ночую, п’ю нерозбавлену «Нафтусю», дихаю хмарами. Кілька санаторіїв тужаться ті хмари простромити. Само селище не пнеться нікуди.  Менталітет явно совковий. Судячи з дорожніх ям, адмінбудівель. Хлам. Який сусідує з чималою кількістю вілл. Бундючних, енергозатратних, розрахованих на дармові електрику й газ. Так це чи ні – ніхто не каже, будуються далі.  Палац, у якому живу, взагалі «не од світу цього»: на всіх трьох поверхах непогасні каміни, стоїть запах модрини. Від підлоги і стін… Сходи, по-моєму, дубові. На стелях кришталь, у вікнах – приземкуваті гори. Як і довкіл Трускавця – не оголені. Для погляду – зимно, для тіла – подівійно тепла розкіш.                       

Інспекторські мої підписи обіцяють іще багато чого, але почекаємо. Я з ними не зволікав, ще в Долині  зрозумівши: все, що держава мала, тут поміняло і власників, і крадіїв. Два нафтопереробних заводи у Дрогобичі доздихують, саме місто не продукує навіть дрогобицької ковбаси. Нею торгують тільки на базарі. Їх, до речі, два: у центрі і трохи вище велетенської синагоги. Для дев’яти, кажуть, євреїв. Колапс – ще м’яко сказано. Взірцева патріотика. Крім прапорів, гасел і ресторанів ніякогісіньких часових міток. Про життя помовчимо – животіння. Але – ділове. Я запитав у господаря вілли про кількість банків, величину грошових потоків. Все о кей. Валюти, як і магазинів, море. Діти чи не всіх діловарів – за кордоном. Є університет. І немає роботи. Не муніципальної; чиновники –  в наявності, учителі – в наявності, будівельники – не знаю…  Я це до чого – самостійна Україна стала викиднем. Для імперії вимушеним, а для нас  смертоносним. Можна нарікати на історію, цивілізацію, геополітичну  дуроломність, можна накликати всеземну від гомосапієнсів самозачистку, можна післябіблійне минуле вважати диявольським… Хоч при чому тут Диявол?.. Можна, зрештою, шукати і знаходити нові енергоносії, нову життєву філософію. Можна не єрепенитися і вдовольнятися тим, що є. Не відаючи, яке воно на інтелектуальний смак…               

Маю час, самоту й ситість для прикидок: а що було б, якби життя підзаряджали не війни, а дискусії. Не ООНівські, не телевізійні, не пияцькі.  Щось подібне у давніх греків і римлян було. Але й були походи Цезаря. Не можу забути безсилля після ночі над записками розумово вишколеного цього бовдура без грама совісті. Тільки він і Рим. Решта світу – матеріал, глина, людський ресурс. І –  золото. Скільки людей поклав… А самі ці люди… Худоба в латах. З пенсійними винагородами… Це вже з інших аналів…              Що не книжка – інтелектуальний злочин… Бібліотеки за людство не підзвітні, проте як сказати. Тоді для чого вони? Розумним вважається і ввижається розумне. Безстороннє. Був Ксеркс – хай лишається Ксерксом. Без моральної аналітики. Для досвіду. Чому ж досвіду не потребує Добро? Як чогось для себе стороннього?  Зловив!!! Тепер не спіши. Процес, духовна течія, подієвий рух – не самосвідомі. Може – не завжди? Завжди. Доки тобою рухає природа Добра, ти ним перейнятий. Не як раб, а як його частка. А замислився, не приведи Господи засумнівався – шварк і темрява. Черкаєш сірником, вмикаєш ліхтарик, засвічуєш лампу. Цивілізація – штучність. Усіх її складників. Це не означає її непотрібності. Акведук, водогін, клозет – то поступ. Сполоснутий вояк і вояк абичим підтертий – майже антиподи. Для Цезаря. А для людства – прочерки.  Залежно якого людства. Залежно для кого? Мовчиш… Помовчи, а я провітрю свій непотріб. Підгір’я – не сміттярня, то само собою. Та й непотріб – не утиль. Все колись пригодиться. Хто знав, що Франкові жалі за минулим знову підступлять до горла. Десь тут боронився від чужинства шкільний Захар Беркут. Світського Беркута ніколи не було. Ні в Данилові Галицькому, ні в князях Острожських. Чужинство – історичний наш замінник і карб. Вишневецькі – мої сусіди. Теж спольщилися за ламаний гріш. Вигода була, але де вона тепер? Ці вілли теж зчервивіють, «Нафтуся» перетвориться на звичайну воду. Молився б на звичайність, якби хтось на ній тямився. І її плекав. Не як звичаї, а як основу…                                                                              

Почаївські літургії… навіть не рідномовні… і спів на кордоні Бурятії… Не для нас, а для Космосу… Там і подумалося – Добро єдиносуще. Всеземний золотий запас. У кожному нейроні, кожній крапелині крові.  Затурканій голодом, розбризкуваній мечами, псутій онкологіями. Хто й для чого це робить – так прямо не скажеш. Але бояться ці монстри найперше людини…                                                                                                            

Сказав би – природної, збрехав.  Природа звіринна. Людина не Бого-,  а самоформована. Думати так не страшно, страшно дивитися, як тіло як божий матеріал тисячоліттями руйнується. Який-небудь шаблезубий тигр і кроманьйонець були еталонно, як знаряддя убивства, здоровими. Тигр щез, а кроманьйонець передав себе і природний свій генофонд не пам’ятаю кому. Це й не важливо: народжувана в його тілі людина до Природи  доплюсовувала щось нейродухе, ростила його, як ростять яку-небудь бактеріальну сироватку… За формулою взірцевості. Не лише фізіологічної, а й моральної...                                                                                              

Здоров'я –  моральне, хвороба чи порча – аморальні…                             

Це – чернетка. Чия – не уточнюю: може, й моя. Якщо я – тільки я.

Сергієві  здалося, що з вікна кухні, де трійко дівчат  молотили  невеличкі кавалки м’яса, йому підморгнув огонь. Як і небеса, в різних куточках землі не однаковий..                                                                      

Він двічі видирався на полонини. І двічі шкодував: ватаги і їхні помічники нічим не відрізнялися від готельної прислуги, торгашів, ряжених аборигенів. Хіба пили і мучили сопілки без втоми. А ватра… Стовп непричетного до дріб’язкових захватів побратима сонця гаснув не поступово, а враз. Голоси ватага і пастушат тоді тикалися в стіну темряви, верхи вищали, а зорі реготалися. З людиномавп, справжню подобу яким повертав або оберемок різяччя, або тужний голос трембіти. Були такі, що бавилися й ним. Кухонне скло мало у собі чи то ґандж, чи додаткову діоптрію і дівочі потойбіч обличчя викривляло. А найгарніше з них тільки вигострило.                    

Чому вона так на мене дивиться? Незмигно, незрушно й випитливо. Сергій давно втямив, що жіноцтво бачать в ньому хто зна чиї аналоги. Сухорлявий, вищий за найвищих молодиць, різьблено хижий. Леґінь на всі смаки. Тут. А в Алжирі принц. В Азії – перс. У Почаєві – схимник: кожен монах, кидаючи на нього погляд, гасив бажання перехреститися… Тоді не схимник, а… Таки схимник; старші з братії з ним вступали не раз у балачку. Як ступають  у воду – з промацуваннями дна, яке зчаста з-під ніг втікало. Коли Сергій говорив, що він греко-католик. Замовчуючи, що в жодному з греко-католицьких храмів не був. Лютила нахраписта російська церква…         

Сергіїв погляд не без зусиль утік з вікна на подвір’я. Стало легше, але й сумніше. Сумом заподвірного підліска й лісу. Східниця їх тіснила. У небуття. Помирає все. Поки живе.                                                                                             

На природі багато чого чіткішає. Ти – не вона, вона – не ти. Або ти – всього лиш вона.   А он і мангал. В'юниться димом. То гульки будуть ще ті.              

- Сергію Леонтійовичу!                                                                                   

Приїхали.  За все треба платити. Навіть за ілюзії.                                              

- Колеги питають, яке п’ємо віскі?                                                                           

- І вино. Шмат.                                                                                                 

- Де так кажуть?                                                                                              

- Тут. Де нас нема – нема нічого.                                                                     

- Для нас. Дівчата запрошують на дегустацію грибів. У м'ясі. Кажуть – весь час ковтає слину.                                                                                                

- Покажете, котра.                                                                                           

- Не без того. Прошу.

Х

Економічна злочинність і злочинці – вигадка: існують лише різні стадії і форми самоорганізації. Найпримітивніші плодять злодіїв, більш досконалі – менеджерів. На посадах і з функціями злодіїв та господарів. У законі.                       

При цьому уточненні  Сергій поклав черговий шампур в руку заплічного свого опікуна з трохи завеликими, як на його смак, персами і насмілився озирнутися. Або побачити, хто саме так безцеремонно його своїм тілом штурхає…  Це навіть образливо. Вважати його здатним до любощів з кукурудзяним початком. Білявих звабниць він не терпів. А Настя?  Настя бурштинова. Інша річ –  її… Прикуси язика!  Чоловіки за столом практично не перемовлялися.  Дослухалися до збульків піддашного водограю, пострілів каміна і, певно, ще до чогось. Більш доречного і більш цікавого, ніж їхня щоденність. Навіщо ж  було з усієї, вважай, області їх збирати? Не заради зальотного чиновника без права голосу там, де отаке от життя можуть, як свічку, погасити і допустити до казенного пирога інших. Не такого вже й казенного. Власник акцій – не громадянин, а власник. Голова Наглядової ради цяця ще більша. А Директор міжрегіонального банку – то урядовець-тіньовик, який про Сергійові замахи на реконструкцію галузі чув і не проти почути іще. Маємо не гостину, а нараду. До пори до часу мовчазну. Сергій був переконаний, що з ним зараз розмовляють. Не  глядячи в очі – то пусте. Чесність, порядність – те саме. Ділова хватка – щось більше. А  діловий зговір – все. За відсутності зговорів інших.                  

- Сергій Леонтієвич, ви не проти перепочити?                                                       

- Я вже відпочиваю. Слухаю.                                                                               

- Ми (господар обвів безбровим поглядом  товаришів. А може й  спільників. А може й федералістів. Галицького виховання й виробу) – розчаровані.                                                                                                           

- Якщо ви про Президента, я теж.                                                                  

- Чому ви не балотуєтеся у Верховну Раду?                                                 

- Це жарт?                                                                                                        

- Для початку просто запитання. Це наш виборчий штаб.                                    

- Зрозумів… Дайте подумати… Ні.                                                                  

- Чому?                                                                                                             

Попався. Вже й ласо на горлі. Моя перевірка – блеф. Я не дуже старався, і все ж…                                                                                                    

- Років десять тому… якщо б мене так само, пробачте, приперли… Зараз заспокоюся… Трішки занадто…                                                                  

- Що занадто?                                                                                                 

- Переходимо до справ. Занадто швидко… Гроші, зрозуміло, ваші.          

Свічки на каміні відповіли: «Так». Жінку, що їх потривожила, відфутболили за двері.                                                                                                    

- А якщо перенести цю ромову на завтра?.. Не варто… Тоді дуже й дуже конспективно. Українські реформатори ще не народжені. А ті, що є, не реформатори. Взагалі – не люди. Комп’ютерні програми егоциду. Так я називаю лад, не здатний до індивідуації на матриці совісті. Правова держава… Не знаю, що то таке в ідеалі. На практиці – правовий гангстеризм. Світ знову воює. Увесь. За що? Зони світового впливу позаконфесійні. Християн дрібка. Більше ісламістів. Схибнутих  на букві, а не духові Ісламу. Єдина релігія норми – буддизм, в облозі. В ім’я чого і з ким я буду боротися? В ім’я ваших статків?                                                                                                

- Що в них злочинного?                                                                                 

- Нічого. Вони тільки статки. Мене вони наразі годують, вас захищають. Олігархи непереможні. Грошам потрібен лад і сховок. Доки потрібні олігархи. За межами мільйона гривень України нема. Є тільки мільйон.                                                                                                              

Cхлюп висрібленої коливчатим світлом води видався надто жалісливим і зродив (Сергій саме думав: «Вляпався, заговорив трибунно. Жах!!!) протестне:                                                                                                                 

- Не гарячкуйте. Політикам це личить, вам – ні.                                         

- А ви куди мене кличете? Хіба не в політику?                                                       

Широконіздрий (Сергій ще за сніданком подумав: «Мандарин»)  львів’янин в заздрісно гарному кабінетному светрі і штанях зі штрипками набичився:                     

- Кличемо до гурту. – він прочистив з шиплячим свистом носа. – Це я вас рекомендував  на цю поїздку. Сподівався почути щось про асоціацію газодобувників. Ваша ідея?                                                                                    

- Уперше чую.                                                                                                 

- То ви ще й дипломат… Ваше право. – він  наморщив лоба. – Мільйони, мільярди. Їх ще треба мати. Я б порадив… Колись казали – закарбувати: Україна – блажь. Я росіянин. Але український. Спершу гроші, гроші і гроші. Без допуску до них голоти. Потім їхня оборотність. І аж потім державний фундамент. З мільярдів. Спілка фінансистів України. До ваших послуг.                                                                                                                    

- А виборчком?                                                                                               

- Це перший наш вибір. І перестати бідкатися. Поки що нам нічого не загрожує. Крім нас. Забрати у балакунів парламент. У злодіїв – уряд. Не афішуватися.                                                                                                          

- А ти що робиш? – задивлений на видовжені вогні свічок кучерявий білявець ожив. І заціпенів знову.                                                                

Білорус. Або поляк. Сергій глибоко вдихнув і видихнув. А господар прорік:                                                                                                                   

-  Не нападайте. Тут не дебати.                                                                       

- А що? – поляк ані ворухнувся.                                                          

- Знайомство. На всяк випадок. Дівчата, несіть!                                           

Бануш. Потім загорнуті в м’ясні кувертики гриби. Потім порося. З’їдене без ані слова. Виявляється, шашлики – то всього лиш розминка. І він те все впорав. Сергій витерся і згорьовано обм'як. Немає в нього ні таких грошей, ні позицій. А міг би мати.                                                  

- Вам чаю чи кави?                                                                                         

- І те, і те. Разом з вами. Тобто – щоб приносили ви.                                           

- От і перший результат: Сергій Леонтієвич забув про обережність.               

Висока й не усміхнена шатенка вбивче глянула на господаря, і той замовк. А Сергія виручив поляк:                                                                              

- Форма компліменту виказує ваш вік. Скільки вам років.                             

- Сорок дев’ять.                                                                                              

- Я за.                                                                                                               

- Ніби я проти. – господар не дуже охоче усміхнувся. – Ми всі в Зоряну закохані. Ну не всі, а я – точно. Пропонуємо… Чи просимо вас викласти засади поетапного звільнення нафтового ринку України від інвесторів-посередників. Взагалі – інвесторів. Купуємо тільки ми.                       

- Це неможливо.                                                                                              

- Саме тому й просимо. Ваш звіт блискучий.                                                

- Тим, що брехливий?                                                                                     

- Тим що не руйнаторський. Ми в більярдну. Не приєднуєтеся?..                                     

                                               ХІ                                                             

Йому здалося – він оглох. Зачувши… шепіт вітру.                                               

Безперечно –  вітру: то останнє, що пам’ять вкраде у тиші. Перед щезом із тіла.                                                                                                                 

Слух повернувся при світлі, що осяяло вікна і знову пропало. Прихопивши сходи, стіну, блиск соснових гілок. Як явність глупої ночі. Тут; де-небудь у Києві чи Тернополі ще всього лиш двадцята… Бачимо жужмом що є і чого нема. Коли бодай щось знаємо. На Місяці з того,  засонячного боку не розрізняв би нічого. Ні очима, ні розумом.                                  

Місяць теж вимкнувся. Сергій обережно ступив крок, другий, почув скрип жорстви, її, не вгледівши, вгледів і вловив зморг в хмарах зірки. Вже легше. На випадок… Ніяких випадків. На небо ще рано. Поки електрик прийде чи приїде… А от і місяць. То ж яких треба хмар, щоб воцарилася печера. Ні – позаду блимають, мружаться і ненадовго спалахують вогні. Ними вигойдує вітер. А тут анулювали і його. Вілла відьми на ймення Зоряна. Це ж вона з ним на виході розминулася. Стегна в стегна. Напрацьована пастка.                                                                                            

Не гріши. Навіть якщо це правда. Для господаря вона замолода.                   

А сам який?..                                                                                                   

Сам молодець. Проти овець.                                                                                   

Хтось ляпнув його по пискові. Про таке десь читав, тому й так подумав. Реальність складніша. Наочна – ні, а отака… Дощ вергає бризками. От на що тратить сили вітер. Може, вернутися?                                                                      

Щоб зґвалтували? Кричати не крикнеш – встидно. Гість називається.                

З чим таїшся, того й боїшся. Підсвідомо. Поглянь – у вікнах засіялось світло. З камінів.  Тепер не зґвалтують. Хіба тут. Сергійові мешти самочинно і зряче ступили убік ротонди. Голова ані здригнула. Задерта  сторчма. Так здавалося – сторчма; брови і ніс розрізали прохолоду і тільки очі втікли углиб лоба. Теж виключно в уяві. Та й місяця вже катма. Майже круглий. І майже живий. За товщею поназбируваної в горах вільгості. З того боку (згадався літак) ямисто рихлуватої, з пасмами білої, чорної, цеглистої вовни, а з боку землі як коли і як де. У цих краях домінує сірість. Погожих днів – кіт наплакав. Бойківщина. Для людей вчених. А так  –  буцегарня. На панський його смак. Бо є й мужичий. П’ятикутний сховок ротонди теж намірився змоделювати світобудову. З оглядом дикої її частки: корячкуватих сосен, які ніч  мають за суконки. «Де центр Всесвіту? – запитав  приблудний вчитель літератури; через рік він з села здимів. – Думаєш? Ото  він і є. У твоїй голові».   Сосни, ніч і розкид ліхтарного дріб’язку Східниці разом з ілюмінованими подвір’ями вілл, дач, приватного житлофонду порозумілися в одному – вони теж центрують. Вже сказано – Всесвіт. Без цього немає нас. Пришпилених до місця, для якого нас не існує. З цим важко змиритися, але це так. Приндимося і – примари. Сьогодні живі, завтра мертві. Але рідко коли співіснуючі з чимось од нас більшим. Навіть у таких великих власних будинках. Треба негайно  міняти виміри значущості, величі, потрібності, непотрібності. Як  ссавець я потрібен щодня і скрізь. Як інженер – теж майже щодня, але далеко не скрізь. Як гомо сапієнс… З цим справа складніша. А як «Я» – не вирішувана. Не справа, проблема: справами ми боронимося і від світу, і від себе. Заради чого? Ходять з ліхтарями. Не одним, а двома. Скоро бабахне в очі цивілізація. І капут ночі. На таких взгір’ях хочеш не хочеш – бачиш свою нікчемність. У порівнянні навіть з подвірним довкіллям. А гори за горами, над горами, в хмарах – то не просто існувальність – то безвимірність крапок. З комах, мурах, мишей, зайців, борсуків, куниць, модрин, ялиць, орлів, шулік, сорок, ворон, гороб’ячого воїнства. Не забудь про безіменні трави, чуркала, ріки. Хто ти і що в порівнянні з множинністю форм і призначень життя? Непробуджений Бог. Чи розбуджений Диявол. Підручний Диявола…                   

Любити легше, ніж хоч що-небудь розуміти.                                               

- Можна до вас?                                                                                                    

- До себе. Ви ж тут  цар.                                                                            

- Хіба на роботі. Поки вона нікому не заважає. А серед домашніх… Донька сказала: «Шукайте гостя. Терміново. Здається – йому погано».                      

- Погано? Хіба Зоряна – донька?                                                                  

Сергій навіщось посунувся, хоч зблискуюча поверхня лавки була довшою за довшість і топилася в темряві. Не суцільній: тільки зараз чітко проступили скособочені паралелограми сітчастих стін.                                         

- А хто ж. Мав би сина, мав би спокій. Ви в Києві її не зустрічали? Теж кандидат.                                                                                                                         

- Якби зустрічав, запам'ятав би. Ефектна кобіта.                                       

- Та й ви нівроку. Правда, не козак. З грузинів? Чи єврей?                              

- Волиняк.                                                                                                        

- Шульгай… Буває. Я щодо депутатства. Власне – компетентного уряду. Депутатство як старт. Не спішіть віднікуватися. Про вас ходять легенди. Де не поїде – президентські подяки. Вам тут сподобалося?                   

- Може бути.                                                                                                    

- Жорстоко. Але як може, то може. Гукнути вина? Казали шмат, а не випили й бокалу.                                                                                                            

- Шашлик. Повен рот соку. Як гурман я азіят, але й там шашлики пересушують. То ви маринували?                                                                                    

- А хто ж. Все я. Жінка вмерла. Обидва зяті повтікали.                                     

- Без онуків?                                                                                                      

- Без.                                                                                                                 

Неймовірної сили спалах Сергія зіщулив: увімкнули раніше не запалюваний наддашний прожектор. Будинок теж швидко-швидко постріпував зі стін і віконниць замогильний креп.                                                      

- Це продумана акція?                                                                                    

- Трохи є. Сидіть, якщо подобається. А я в сауну. Через годину просимо й вас. Хлопці там насмітили. Масажистку присилати?                                            

- Я закоханий.                                                                                                  

- Трохи,  –  господар вдумливо зітхнув. –  запізно. – потім звівся і затулив сто з  чимось кілограмами  втоми вихід, в якому, коли там не стало нікого, змайнула Настя. Не містична, а, як усе містичне, справжня.  Справжня справжність вторинна.