«Пустельник», повість

За північ Сергій лишився в хаті сам. Батьківській – у сестри спала ціла бригада. До тих, кого застав, додався Толік. Привезли його на воєнному газику. Майор, двоє солдат. На рукаві якась нашивка. «Що то?», –  запитав племінника рідний дядько, а той ні слова. Провів супровід і до мами. Про щось шепталися, мовчали. Поки Віра не заснула. Толік теж впав на запасне ліжко і відключився. Кортіло крикнути: «Тривога!», – але не солідно. А колись би крикнув. І висварив за шкарпетки. Не смердючі, але й не пахучі.             Не проходили горлові спазми. Ні з того, ні з сього. Між думками. Здається – все вговталося і – хвать за шию. «У чому справа?»  –  запитав би, але в кого? А розум свого не кидав. Слово за слово ліпив свій вердикт. Багато чого відкидав, багато  – додавав. Виходило що вийшло – вишка.

Сергій глянув вдячно на кафельну грубку, в якій бавилися… Може –  чорти, може – ангелята. Міняючи гуд на спалахи при кожній вдалій знахідці. Мало тямити, треба вміти ословити. На очах у смерті… Переконаний, вона за плечима. Нічим себе не видає. Хіба дзвенячою тишею наприкінці кожного абзацу. Перший дався найлегше: «Вмирає мрець.  З потрохами. Чим був, чим став, чим не став – фікція. Стануть інші. Іншими». Далі складніше: «Чого не стало, того нема. І ніколи не буде. Напотім життя не лишає нічого».

Невідь чому приплелися Штати. Як продукт психоаналізу, аналітичних таблоїдів, наукових інституцій. Там теж окремішність окрема. Виборсана з загальщини. Голосу у неї – ноль. Потреба в голосі, безумовно, є. Підсвідома і позасвідома. Феномен самої свідомості – соціум. Оскаженілий. Бестселером колись стане книга «Підпільна Америка». Якщо стане. Я – підпільна Україна. Вже існуюча, як неіснуючі батько, мати, сестра. Не для мене, а для них. 

Смерть не забирає, а стирає. Людину не матричну, а рухомо-осібну. Що більше темряви, то більше руху. Сюди, туди.  Відпочкування – не рух. Життя – так: з першого ж здригу ти багато чого повторюєш, а ще більше – намацуєш. За принципом: «Підходить – не підходить». У високих цивілізаціях підходить усе. Апробоване і ні. Але до апробації готове. Віра більше хотіла, ніж могла. І цим більше озмістовлена. Не за підручниками, а – незужитістю. Пастка психологічно матеріалізує пастку. Невідомість – себе. У формах свідомості. Всього лиш формах… Знаючи, що попереду хащі, Сергій прислухався до грубки. Гуде і не більше. Значить, йти – йду, але без вигульку на світло. Чи спалаху. Де ж я щось проґавив, чогось не врахував? Ага – пережите, перебуте… Перетерплене… То зовсім не те, що пережите, перебуте. Причина не є наслідком. Процес багато чого бере від процесу. Від мене, як жертви, як учасника, як… палива. Газ і вогонь. Тепло поки що облишимо. Тепло – теж я, але я – не лише тепло. Не лише голод. Згораючи, згораю. Як? І заради чого? Де тут мій батько? Де мама? Хата стоїть. Світ стоїть. Гогоче. Має в цьому потребу. Чию? Мене теж не стане…                                  

Будьмо, як люблять писати писаки, одвертими: потуги науки й культури осягнути Освенціум сам Освенціум не нищать. І як факт, і як можливість. І нікого з нього не повертають. Як доконану штуку. І як величину іксову. Значить… Ні, ще рано. Є ще Душа, є Дух. Їх теж з нас забирають. Але їхнім життям залюбки пожиткуються. Не всім – брехати не буду…                                                                                                  

Суцільна демагогія. Якщо говорити про Віру, Політику, Філософію. Наукову, бо є й Вірина. Чув, як вона кричала на хлопців. «Зарази. Скілько можна битися. Ви комусь мордяки роз’юшуєте, хтось – вам. Ні – заступитися за слабших. Од них самих. Щоб не звикали до кулаків. Ними навіть пса не погладиш». Їх теж ніхто не гладив. А не зсобачилися. Мати за верстатом мовчить, і вони, коли не прийдеш, мовчать.  Щось тешуть, ріжуть, майструють. Одне в одного вчаться. Сім’я. Останній рубіж Раю. Далі – Пекло.                                                                                                  

Залежно яка сім’я.                                                                                          

Воно то так і не так. У кожній сім'ї ego під наглядом. Де більшим, де меншим. Але не настільки, як в спільнотах шкарадних. На вулиці себе бачиш рідко. А в сім'ї щокроку. Батько, мати. Контроль себе собою вже відстояним і ще не відстояним. Від нього втік – і контролери інші. Нащо ми себе паспортизуємо? Щоб мати точку відліку. Держава з нею не рахується. Що чужа, що своя.  Але й це робить сім'ями. Бандитськими – надто приблизно…       Ще не думкою, не страхом і не висипаним в кров льодом Сергій враз звільнився від себе мислячого… Зостався гахнутим в груди бовваном… Всмоктаним у погляд за вікном. Чий – старувате вікно не виказувало: оконтурило тільки лик, що схитнувся і щез. Що то? Про «хто» нема мови – мара. Мара чого? Писк і лопотіння полум'я у грубці теж принишкли, хоч допіру їх не існувало. Надвигострений слух зловив і повернув хруст міжкамінного під ногами піску. Хтось зупинився і пішов далі. І гупнув два рази в двері. Від вікна до порога відстань дай боже. Коли він встиг? Гахнули кулаком в задубілі двері ще раз.                                                                                  

Та що це зі мною? Я ж дядько атовця. Сергій  розліпив губи, але не всміхнувся і не гукнув: «Хто там?». Не зміг. Нарешті скинув ноги на підлогу і босим, соромлячись м'язових здригів, побрів на кухню і звідти, не вмикаючи світло, до сіней. Вийняв зі скоби защіпку, заплющив очі і взявся за клямку.                                                                                                                         

-  Серьожа, то я.                                                                                                       

Ні, тіло – то планета окрема. З чолопка до ніг і з ніг до чолопка шубовснуло розрядом скаженної сили … Після – у груди.  Радістю, здивуванням, захватом. З сусідом Іваном, од нього молодшим і з діда-прадіда бідним, він хіба що вітався. А дружити не дружив. Яка дружба з хлопчаком, що змалку не вилізав з тракторної бригади, став трактористом, але свого трактора ніколи не мав. І жінку мав таку саму – засмикану, в якійсь сірятині. Здається, Надька.                                                                                                              

- Чого стоїш,  заходь.                                                                                        

- Боюся, що будеш сваритися. Бачу – світло. Дай, думаю, перевірю.           

- Заходь, я босий.                                                                                            

Обійняти б цього патика. Не зрозуміє. Ніби я щось розумію. Таким щасливим ще не був ніколи.                                                                                            

Іван спробував роззутися, але Сергій не дав. А сам ступив в непристойно гарні шкіряні роздопканці. Бакинські. Цить! Сам ти бакинський.  

- Кажеш, перевірити. А якби злодії?                                                           

- Шось придумав би. – Іван зачудовано глянув на пташок на кахлях. –  Давно не бачилися.                                                                                                      

Ніколи не бачилися. Часом навіть не ручкався. Гавкнув здалеку пальцями і вся дружба.                                                                                                     

- Ти вже їв?                                                                                                                

- Та ти шо. Вже розвиднюється… Канєшно, вечеряв.                                           

- А зараз будемо святкувати. До такого додуматися…                                 

- До чого?                                                                                                                

- Провідати серед ночі.                                                                                    

- Всяке буває. Кругом злодій на злодієві.                                                               

-  Вип'ємо за злодіїв. Без них ми не були б чесними.                                           

Сергій ледве себе не поправив – не чулися б чесними. Але то стосувалося виключно його: Іван так багато, як він, не вмів. Всякого…                           

- Микола, певно, поприносив.                                                                        

- А хто ж…                                                                                                               

Хлопи  мовчки чокнулися, мовчки зжували суховату ковбасу, запили її (Сергій забув, що не п'є і пияцтва не любить) казьонкою і стали звикати до позиркувань не в очі, а глибше. І до мовчання хати, старі кості якої десь нагорі, в коморі і в сінях порипували, розходилися. На ранок відмолодне. Прийде ще хтось. А ні – провітрить, помиє підлогу. І постелить Вірині рядна. Щоб ходити, як малим, босим. Тоді – по землі. Мама сварила – простудишся. А сама щогодини бралася за віник. Любила своє, він – своє. Читання з доторками до зимна. Наприкінці кожної сторінки.                                                

- Вже маєш онуків?                                                                                          

- Трохи є.                                                                                                         

- Трохи – то скілько?                                                                                      

- Двоє. Наталка і Серьожа.                                                                            

- Серьожа? – звіряча, як він сам називав, інтуїція (те саме – нюх, те саме – слух)  насмішкувато вколола – на твою честь. І на честь твоєї долі. Зі сторони – гарної. Чи вдалої – як кому краще. Йому б краще – Іванової. Долі, а не життя. Не сирітського…                                                     

- Чого зітхаєш?                                                                                                

- Хіба? Мені добре. Давно так не було.                                                            

- Вірі як там, полегшало?                                                                                   

- Бач – чисто забув. Ні – не полегшало.                                                                 

Він поналивав стопарики й затримав свій біля Іванового.                                

- Кажеш – Серьожа. Маю тезку. Якщо Віра відпустить, поїдемо завтра в район. Скільки йому?                                                                                               - Вісім.                                                                                                              

- Айфон. Купуємо айфон. Без варіантів. Знаєш мій характер. Сказано – зроблено.                                                                                                                  

- Ти з незвички сп’янів.                                                                                             

- Я? Ні –  втомився. Біда  –  важко, і без неї не легше. А малому айфон. Як вчиться?                                                                                                       

- Як ти.                                                                                                             

- То про що мова! Передаси Миколі – туди і назад. Без начальства, без… Ні, накупимо горілки. Не звертай уваги.                                                                

Сергій  перехопив на палець сльозу і скропив нею хату. Потім обійняв Івана за плечі, навіть не звітуючи, що робить це вперше…   Дай бог не востаннє…                                                                                                                                                                       

ХУІ                     

На четвертий ранок Віра не пробудилася. Ні разом зі всіма, ні до чи після сніданку. Було видно, що вона згасала: зм’якло і розвалилося викладене вздовж вилиць волосся, вигострився ніс, напіввідкрилися губи. Якби не присутній на лиці до чогось далекого дослух – діти давно розсварилися б, а так зиркали на маму і мовкли. Всі троє були проти підготовки до похорону вже зараз, і всі саме про це думали. Толік десь був пропав і винувато з’явився на очі братів аж перед обідом. Сказав – був в районі.                                                 

- З ким?                                                                                                            

- З ким треба.                                                                                                   

Мама дихала – то головне. І несподівано здригнула, відкрила очі, глянула на стелю, нічого там не побачила і… поступилася…. Душею: Дух не покидав її ще більше години. Принаймні, так здавалося хлопцям, що, як і дядько, розрізняли його в грудях клекіт. Чиїх – було не до того: хату заповнював урочистий гуд. Сергій згадав застережних київських мух, Толік – Широкіно, Степан і Павло – вагоне безсоння з супротивним сутужним вітром. Чужинським – це вкарбувалося в уперті їхні голови остаточно.                 

Сергій лише потім допетрав, що то тужив газ. Згораючий, як і все суще – навіки.                                                                                                                         

Як таке можна було допустити? Спішили, так багато в собі проговорювали і нічого не сказали…                                                                       

Суєтність, сказав би Сергій учорашній, а нинішній вже знав, що  слова – такий самий прах. Багато чому допомагають, багато чого вияснюють, а ще більше – затемнюють. Своїми змістами, які відвертають увагу від безкінечності. Як іще можна назвати позаземну і позасонячну осоненість світу безсутніх сутностей, що набувають якихось значень тільки в поєднанні з тінню означуваного. Вони з Іваном, Миколою, Толіком і Сергієм-молодшим гайнули в район заради одного – грамотного вибору другокласникові того, що мають тільки діти багатіїв. А тезка потримав діафрагмистий екран і ошпарив не лише діда докірливим: «Ти ж обіцяв  ляльку». Толік рвонувся до ляльок, але дядько його зупинив: «Хай сам».  Хлопчина взяв до рук найменшу. Потім ще одну, ще. Сергій зняв з вітрини панянку. Найгарнішу. Наталін брат її взяв і заплакав. Не знаючи, чому.   Ох Віро, Віро! Скільки ти мені передарувала. Ягід, суниць, зошитів, ручок. Люди, не сліпніть! Не глохніть! Не вмирайте заживо!                                 

- Сергію Леонтієвичу, до вас приїхали.                                                         

- Хто?                                                                                                              

Сергій обома руками витер очі, обличчя і вийшов на подвір’я з машиною директора школи. Директор показав на вивантажену якусь рухлядь. Мовляв, привіз. Згадалося, що – колонки і програвач для дисків зі всіма, які є в школі, «Реквіями», з духовним репертуаром «Думки», капели ім.Ревуцького. Учора Сергій запитав, чи є в селі хоч одна «Ave Maria»  – «Нащо? Ми ж православні» –  «А Марія католичка» –  «Зрозумів-зрозумів. Знайдемо». Не знайшов.                                                                                    

У нього й для нього заспіває Настя. Сьогодні ж напишу заповіт.  З усім, що стане мною, поки не розчинюся. Він глянув на небо рідного села. Потім з неба на село. Змійкувате, захаращене  здичавілими садками. Потім – на поля убік Почаєва, убік Зборова, убік Збаража. Так як дивиться на все це зараз сестра – без смертного отерпу. Звичайна земля. Не гостинна без нас, та й з нами не наша. Поки на ній живемо,  світиться різним. Залежно од сволоти і не сволоти, якої в принципі більше. Але сіль є сіллю; її досипають в казани  щоденності, кому не лінь. І скільки заманеться. Чому саме зараз про це думається? А коли ж думати? Всі одне одному не прощають. І що це міняє? Придумали пекло, то чекайте на пекло. Ні – смалять душі живих. Не секрет, що на фіглях морального правосуддя тямляться одиниці. Виправдати можна все. У тому числі й убивство. Бо убиває і Бог. Або якась невловно-вловна інстанція, чиї програмні забезпечення тілесності і того, що називають духовністю, давно застаріли. Є те, що є. Але ж є запитання – навіщо все те, що є? І що ніби буде завжди. Тоді звідки бунти? Мільйонів істот без права голосу навіть в сім’ях. Але з голосом болі, образи, розпуки, віри у собі. Звідки це все йде? Чи прийшло? Алгоритми соціального дозрівання у нинішніх немовлят ті самі, що й при Пілаті. Але я не про Христа, а про тих, кого він прийшов рятувати. Від чого? І за чиїм велінням?     Пора відповісти. Богові перед іншими Богами. Такі, переконаний, є. Інакше не існувало б помилок.                                                                                                                Була cестра і нема сестри. Дитини батьків, яких теж нема…                           

Відчуваючи, що знову ступає на слизьке, Сергій взявся переглядати музичну програму похорон. Тут ніби порядок. Хай послухають себе незнаних. У церкві звучить церковне. І по-церковному. А Мистецтво – то Храм. Розбудований і розбудо-ву-ва-ний (навіть вимовляється не зразу)…  пришельцями.                                                                                      

Що-що? Знову скачеш в гречку. Ліда ж пояснювала, що сублімація… Пішла вона знаєш куди. Ще не доведено, але час і простір існують. Разом з програмами їхнього розгортання і, певно, згортання. Я про розгортання. Ресурсом Духу. Естетика – то креслення… Кожен Митець з високої літери… і без високих регалій… На всіх не вистачить… Не збивайся: кожен Митець творить. Щось незвідане, нове. І з ним до нас приходить. З майбутнього, де те нове колись стане старим. Варто було б записати. Для кого?                                     

Для сина. Так як Віра записала себе в хлопцях. Навіть підступитися не дають… Займайтеся музикою… Займуся. Спершу виплачуся, а тоді займуся…                                                                                                        

Сергій поскидав у зашмульганий мішечок диски і пішов з ними розбиратися. До себе. Останній раз до себе; завтра чи позавтра перепише хату на Павла. А Толікові  побудує. Яку той захоче. І де захоче – атовцям, кажуть, це дозволено.