«Пустельник», повість

                                                                                                                                                ІУ                                                                                                                                                                                                

Столиця – це таксі. Блискавичне. Не встигли зібратися, дзвоник: «Викликали?»                                                                                            

Не я. Кілька стосів вимитих до скрипу мисок, мисочок, тарілок діють на настрій вокально: хочеться, як Настя, напружити воло і почати: «Ave Maria»… Казала – Шуберта. Без тіні примусу. Не те, що її мати. Взялася читати перед обідом «Отченаш». А донька, глянувши на дядька, перебила своїм. Що означав цей погляд – невідомо. Але картку з гривнями їм віддав. На півтора тисячі євро. Хай пошикують. А ми євро сховаємо. До нейтральних часів.                                                                                                         

Після Казахстану  жлобитися перестав. Купив «Пассат», помінявся квартирами. Колега надув  старого міліціянта, а я – його. Ще до скачка валюти. Маю, що маю… Багато чого маю. І  –  нічого. Хіба ділову славу. «Конвертую» будь-яке родовище за рік. Бригада  ще та. Виключно львів’яни. Не вірю східнякам. Ні совісті, ні міри. Прізвисько – Орел. Моє. З аспірантури. Де захищався, там і працюй. Ні. Втік з Москви до Києва. І з докторською не спішу. Посада – могила. Головний спеціаліст – ще так-сяк…          

Ну що ж – настрій в нормі, кухня – в нормі, холодильник – в нормі. Ліда розморозила що треба й не треба… Я б приготовив ще плов. Сергій  обережно притулив верхню, потім нижню частину  «льодовні» до присосок і опустився на підстінну «лавку». Насправді – візерункове сідалище  для пань з габаритами рідних сестер. Але не Насті. Дружина, помітив, співчуває. Мені – само собою: її минуле проковтнув і не вдавився, від своїх оступів втік. І раптом – дівча. До Києва може й не зіпсуте. Любов – то пусте: жалість. Все починається і закінчується нею.  Аби не шкодували мене – шкодував сам. У тому числі й Настю – пора заглянути в  правду.  Темнувато. Якби не директорування, Ліда мого спокою не витримала б. Грошей теж. А так  – має квартиру, орден, спорадичну схиму. А я – право на гречку.                                            

І все розвалилося. На днях. Йшов уздовж шереги дверей і побачив своє прізвище. Під ним –  регалії. Провідний… кандидат… академік. Більше ніц. Як на Василевій могилі. Коли покоління опиняється під обстрілом, ще не щулишся, але вже багато з чого вибуваєш. Першим був Валік. Втопився чи втопили…     

Мама – завуч, син – відмінник. Я – майже відмінник, бо взявся за розум аж у класі дев’ятому. Мінялися книжками. Валік у мене списував.                     

Його баба годувала котлетами. Призвичаювала до думки про місто. Батько з матір'ю – село… І що ж у цьому поганого? Але виростати треба з усього. Якщо ростеш. Чому ж не виростаєш, а вростаєш у Київ? Можна було в Москву, в Баку, в Астану… Бо тут Україна? Сумнівно. Людина – істота програмна. Був би селюком – став би фермером. Став нафтовиком – доріс до того, чим є. А чим я є? Номенклатурним ніщо… Плеканим часом і потрібним часові.  І раптом – пустка. Настя тому й залізла під саму шкіру, що  ту пустку озвучила. Ще коли вчилася. Її курсові програми заковтував. А смакував потім. Наодинці, як онаніст. Було й таке. Справа не в музиці – нею побавився і закинув. Збунтувалася середина. Більша за державу, історію. Щось подібне траплялося й до цього. В поїзді. Стоїш у вагонному коридорі  слуп слупом. Завіконна далечінь і те, що під носом, циркульно рухаються. Те саме відбувається і в погойдуваній свідомості. Одне слово – їдеш. І враз без ані сліду логіки  смик вікно донизу. Колісний галас, вітер і польові чи річкові запахи бабах по голові, і нема голови. Тільки… Що тільки? От-от – звуки. Часом – «кар»,  розтягнутий на пару метрів писк, висвист поворотного захльосту… Морда лізе за раму, щоки стріпує швидкість, очі тужаться з орбіт вилізти. Потім рачкують назад… Переживане і пережите пробують порозумітися, але пізно: ти знову всього лиш ти…                                     

Або ота  музика. Американці її чули, коли облітали Місяць без посадки. Що то таке – їм знати краще. Як не тепер, то колись. Поки ясно одне: світ звучить в масштабах звичних і в масштабах невідомих. Але приступних.                                                                                            

Музика – стаття окрема: її чують вже в момент творення. Я ж про наявне, але не явлене. Поки що не явлене. Знову заплутався.                                

Я збридився Києвом – це предметніше. Хоч дзенькіт  в ньому трамвая кидає серце до горла. Зразу зринає студентський Львів… А коли  слухаєш вірменський дудук – те саме серце тягне за собою й душу. До вух і далі вух. Про що йдеться, думаю, зрозуміло: звук розмикає середину. Живеш в комірчині, до всього в ній звик, але ж крім неї в тобі і поза тобою всесвіт. Сопілка з Венесуели про нього каже одне, алжирські струнні – інше. Меццо-сопрано Насті – таке саме чудо. Розвалило, склало, знову розвалило. Поки в Сахарі її і мій внутрішній простір не порозумілися. Не Настин – простір пустелі… Хоч що таке пустеля? Звільнений від зайвини і вжитий у Землю Космос. Київ – то зайвина, Нью-Йорк – зайвина, сучасний Пекін – те саме. Тут пекінський смог теж душить. Хоч справа не в ньому, а в просмердженому містом запитанні, яке і чиє життя воно в себе всмоктує? Кількох мільйонів мурашви, чий день складається з технологічно доцільних конвульсій, а ночі – зі сну. Без ковтка живого повітря. І розбризку того ковтка в крові. Я до чого: цивілізація – мушля. А точніше – склеп. Поки глухий – того не чуєш і не відчуваєш, а вибило з вух заслонки – і тебе нема. А що є? Різне. Коли це усвідомив – був надто молодим. Для безнадії. Та й зараз вона мало що покриває… Коли Настя видихнула  «Аve…», у ній нічого не відбулося. Культура репродукує культуру. Вищу, нижчу, манірну, грубу – хто до чого тягнеться і на що здатний.  Мене, щоб не говорити довго, з України вихопило. Акустикою, про яку в собі не підозрював. Одна справа – слух, інша – його світовхопність…                                                                  

Знайшлося потрібне слово… Малим до чого тільки не дослухався. А прорвало пізніше. Почав про пустелю, то нею закінчу. Вночі глянув уверх, а там вода. За день все налилося спекою. Джип  став  мотелем. З кухнею поруч. Тринога з чайником, під ним вогник і все. До погляду уверх, де починався рефракційний розхит. Без зір його не існувало, але коли пісок вибілився, сутінки стали прозорими, мені, принаймні, здалося, що я потопельник. А пустеля пливе.  Без ані звуку. Потім – з ледь чутним шерхотом, гудом, співом… Бербери, які  наступного дня дали притулок, усе це вважали звичним. Так я тишу їхніх  рухів, поглядів, змигів прочитав,  зрозумівши, що вони, їхній побут і їхня культура не мають з європейством нічого спільного. І мати не потребують. Тоді навіщо атомні реактори, ракети, міський тлум, ілюмінації, дискотеки? І скрики саксофонів, труб? Про Cиліконову долину, цехи автомобільних гігантів, промзони світових столиць запитувати зайве – вони є заради себе і виключно для себе.                               Є два людства: технологізовано ройове і елітно природне. Перемагає ройове. Зрештою, біс із ним. Виснажить планету і здохне. Так само, як динозаври, цивілізація Давнього Єгипту, народів Майя.                                           

Вписаність у Всесвіт і всього лиш у ньому присутність існувально антагоністичні.                                                                                                                

Комашина, що готується злетіти і летить (куди? навіщо? у яких існувальних контекстах?), миша, птаха, звірина – до Бога ближчі у неміряне число разів. Власне людська цивілізація приречена не Небом, а собою. На цьому мовкну. Шпортаються у дверях. Щось, видно, забули…                                                                                                                                                                                           

У  

…Я подертий на настрої, що тріпочуть, мов стрічки в буддистських святилищах. Бачити їх бачив, але нічого про них не питав. Каракуми  – то студентська ще молодість, коли на все дивишся зверхньо і по життю ковзаєш. Як піщана змія… Досі чую збуджені крики: «Он! Он!»… Звивистий вигин за вигином, сягниста швидкість. Хто її такою сотворив і вписав саме у пустелю – питати ні в кого. Пересувається тілом, їсть мишей, спарюється при місяці. Це я так подумав. Чому – вже забув. Та й де за нею біг, не пам'ятаю. В Аравії? Чи на кордоні з Китаєм?  Трепет ганчір'я… І переконаність, що ним промовляє дикість.                                                              

Сам такий. Дикість…  Був диким, коли змію переслідував…                      

Спогади сверблять. Свідомість видужує. Разом з ранами… Сергіїв у дзеркалі двійник повернувся до гоління. І ледве не порізався, коли квартирну тишу сполохали  шипи й клекіт зливного бачка. Цього колись не було. Настя не заходила до вбиральні доти, доки він не зникав у себе. Один лише раз заскочив її у ванній. Ще худу, з настовбурченими пипками. Зараз все капітулянтськи пом'якшало… Жирові перебори дружини  дратують. Поки не зосередишся на іншому…                                                                

Сестри залишили їх з Настею удвох. Ніна, по-моєму, з полегшею, а Ліда… Підписують у Рівному купчу. Це означає…                                                  

- Пробачте.                                                                                            

Непроспане Настине контральто тіло прохромило; до ніг і до голови поповз з живота обпік. От, виявляється, чому пригадалася змія. Вони з Настею  сестри. Все живе – родичі. Крім закоханих.                                                      

- Пробачаю. – Сергій змив зі щік і шиї піну. – Заходь. – він подав молодій жінці руку і завів її і свою долоні  за  Настину спину.                                   

На поцілунок Настя не відповіла, і він припав до нерозбуджених її губ надовше. Поки ті губи не здригнули.                                                                  

- От і добре. Не буду себе мучити… Біс знає чого боїшся…                     

- Я не боюся.                                                                                                    

- Я про себе. Йдемо снідати?                                                                                   

В Настиних очах сяйнув глум.                                                                       

- Зрозумів.                                                                                                         

Сергій розвернув і повів липову родичку через залу до кабінету, де невдовзі запитав:                                                                                               

- Берегтися?                                                                                                     

- Не треба.                                                                                                       

- А що треба?                                                                                                  

- Мовчати.                                                                                                       

Після Сергійових судом Настя заснула.                                                                 

Це ж яка гора з плеч. Вже не дівчачих, але й не жіночих; бог зна чому він весь час відчував, думав і повертався до відчутого не як вдоволений  самець, а як батько.  Не Настин, а взагалі… Не був, не був і став старшим. Гарно, коли бездумно. Лежиш, будь що згадуєш. Те, що сталося, мало статися ще на першому курсі консерваторії. Настя прийшла його привітати з днем  народження. Зрозуміло, з наказу матері; Ніна мала його за багача і очевидну небайдужість до доньки прощала. Інша річ – донька. Ні мати, ні тітка не здогадувалися, як Настю лютили їхні жарти з Сергійових обережностей. Ніколи не доторкнеться, не проведе, як при приїздах школяркою, пальцем по губах. Піднімав чи не до стелі…                             

Настя скинулася, бо згадала те саме, що й він – поцілунок, коли забирав квіти. У   щоку. І трішки – в губи. Вона перелякано сахнулася, а він спаленів. І якби притис її до себе, мав би подарунок ще той. І зараз має – вона стрімко  звелася і перекотилася на тичкуватого чоловіка, з яким забула про його і свій вік, про встид. Чого встидатися? І чим? Вона так багато думала про те, що робила б, якби…                                                                                                        

- Тобі зручно?                                                                                                 

- Мені добре. Не заважайте…                                                                         

Тінь сорому за прохоплене вияснила напружені зморшки на чолі Сергієвої любові, що дослухалася до чогось у собі важливішого. І співставляла відчуте зі знаним. Терпляче, нетерпляче, а насамкінець по-дитячому радо. Сергій зсудомлено знерухомів, боячись, що не втримається і застогне. Дяка життю за причетність до хай минущого, але не чужого вже щастя здалася чи й була рубіконною: він переступив через себе, всі свої знані й незнані обікраденості і чувся здатним до  сповіді. Не перед Настею і не перед Богом. І не перед собою: він просив прощі у світу, яким той є  без усього про нього намисленого. Мораль? А що таке мораль? Для всього доданого до пережитої насолоди. Ці обезволені груденята, ці краплі стікаючого  у золотаве проміжжя поту мають свої з життям рахунки. Настя буде співати і про це. А він, якщо обійдеться без скандалів, – думати. Про  неможливу можливість злагоди з дійсністю реальною  і духотворною.                     

- Мати не казала, коли  вони приїдуть?                                                         

- Казала. Післязавтра. Я вже боялася, що нічого не вийде.                                     

Настя опустила погляд на учасників їхньої злуки, обережно їх розсусідила і звільнено лягла поруч.                                                                      

- То ти цього чекала?                                                                                         

- Сподівалася. Колись же повинно було поталанити.                                            

- Поясни.                                                                                                          

- Тітка вас поцупила. Мати теж була не проти. А я що – гірша.                           

- Фе, як грубо.                                                                                                 

- Не брешіть. Вони гарніші за мене.                                                              

- Дурне говориш, але говорити щось треба.                                                

- Я можу й не говорити. Ви не припускаєте, що вони поїхали навмисне? – Настя поклала коліно на Сергїів живіт і тепер дивилася на нього знизу уверх. – Що задумали, не кажуть, але щось задумали. Приміром, мене запліднити.                                                                                                                    

- Від мене?                                                                                                      

- Так. – Настя знову вилізла на Сергія. –  Я вас люблю. Чому ви не матюкаєтеся?                                                                                                            

- Не вмію. Злізь, я віддихаюся.                                                                       

Жах, жах і ще раз жах! Сергій натягнув на живіт пожмакане простирадло, поклав руку на Настину піхву, після чого обдивився ошелешено пальці, їх витер і обезволено завмер.                                                                                                                   

- Якщо ти, – він дав Насті залізти головою під пахву, –  припускаєш, що я про щось подібне не думав, то даремно: думав вчора, позавчора, зранку. Два вихідних після щоденних після роботи пригощень голову прояснили. Чому ти нікуди не ходиш?  Про що мати з Лідою перезираються? Стежать? Ревнують? Нащо продають за безцінь квартиру? А в Києві переплачують. Ти ж не мільйонерка.                                                                                               

- Я можу вийти заміж. Можу завагітніти, стати утриманкою. Чиєю – справа десята. А про мільйонерку ви даремно. Кожен конкурс – квартира. Будь де. А з сином без офіційного батька вони бабці. Єдині. Якщо я не проти.        

- А ти проти?                                                                                                   

- Я не проти.  І ви не проти.                                                                            

- Звідки ти знаєш?                                                                                             

- Бозя сказала. Стільки в мене влито.                                                         

- Замовкни! Ти співачка, вони бабці. А я хто?                                                 

- Мій опікун. А з сином – його дідусь. До пенсії, на пенсії. Я зі сцени нікуди не піду… Прийде час – розберемося.                                                            

Настя зіскочила з лежака, накинула халатик і крутонула під ним задом не без думки, що на нього дивляться…                                                                         

Повернулася до кабінету  в сорочці. Сергій такої ніколи не бачив. Ні – бачив. На єгипетській цариці. Але то була не сорочка, а сексхітон.                   

- Як я вам?                                                                                                       

- Роздягнута краща.                                                                                        

- Темнота.  Можу й роздягнутися. Квартиру, до речі, я купую і матері, і собі. Ключ буде у вас.                                                                                                

- Як скажеш.                                                                                                    

- Вже сказала. Марш до ванної! Я хочу розпусти. Стільки про неї мріяла.                                                                                                       

Втомлена довгим чеканням, вона не Сергієві, а намоленій ним стелі  з полегшею сказала: «Як розпусниця, я вам не зраджувала. Ви вірите?»                        

- Разом з цим днем – так. Я ж тебе люблю…

УІ

Секс без кордонів психологічно виснажив: все здавалося – зараз зайде котрась з сестер і вигукне: «А це що таке?» Настя, певен, навіть не озирнулася б. Теж, переконаний, від утоми. Стільки спорту без спорту. І малознайомої ніжності. У зорі, рухах…                                                                

Прали і сушили вони простирадла разом. Насамкінець ще раз їх пожмакавши…                                                                                                            

-  Гарно… Просто жити…                                                                              

Настине тіло все ще було невагомим. А вона – підсвідомо заслуханою у соло нейронів. На музику творця, який її і помолоділого дядька Сергія мав хай за закоханих, але статистів. Кохання, зрештою, мине, а безіменна поки що мелодія ляже на ноти…                                                             

Які ноти? І для кого?                                                                                      

- Ти щось сказала?                                                                                        

- Подумала. Добре, що ми не робили того всього раніше. Страждати теж гарно.                                                                                                                      

- А ти страждала. З хлопцями, з чоловіком.                                                 

- То інше. Якщо будете про те говорити, ми посваримося. – Настя ліктем відсунула себе від Сергія і заплющила очі. –  Що сказати мамі?         

- Те саме, що й собі. Якщо треба саме говорити. Можна й промовчати.              

- Тітка Ліда мовчить?                                                                                        

- Про що? –  Сергій звів голову і глянув на Настин профіль. Схожий на барельєфну маску.                                                                             

- Про мовчання… Я про нього співаю. Мій валторніст… – Настя сяйнула зволоженими роговицями…  – припускає, що музика, то і є паралельний світ… Один із світів… Якщо все у ній промовляється… ні – ословлюється, то маємо справу з туфтою.                                                                 

- Він теж мовчун?                                                                                            

- Ні, просто розумний.                                                                                   

- Скільки ж у тобі світів? – Сергій ліг на бік і обережніше, ніж досі, притисся до Насті. Вона ані ворухнулася. І по довгому мовчанні  сказала:                 

- Я теж розумна. Коли на сцені. Розумніша за всіх, хто на мене дивиться.                                                                                                                       

- І слухає.                                                                                                         

- Слухають не всі. Є ж оркестр, рояль, диригент. В костелі те саме. Але більше неба. З паралельного світу… віри…                                                             

- Сподіваєшся на моє здивування?                                                                          

- Чекаю поцілунку. Ще з училища. Там співаю, а думаю про Київ.                  

- А в костелі? – Сергій торкнувся губами Настиного плеча.                                 

- Про орган. Він – живий Бог. Все розуміє, і нічого не прощає. Ви не сказали про тітку. Я перед нею винна, чи не винна? Я ж маю знати, як далі жити.                               

-  Ти знаєш це і без мене. Будеш співати… – йому враз забракло повітря. Проте жодного у груди докору чи самодокору він не впустив. Ще б чого… Навально виник витончений звечорілим небом силует туркменки. Одного з Настею віку. Але не одної долі. Чи одної? Він ліг на спину і почув глухуватий вуркіт армійського джипа. Ним у ньому хитало, а водій камінно тримався за кермо. Ліворуч по ходу зрушив з місця і зсунувся назад крутояр з юртою, місивом піску, трухи і козячого, вочевидь, посліду. Хоч могла ця абияк огороджена площина впускати на ніч коней – втікати звідси нікуди. Бажанню відвести від юрти погляд і про неї забути завадила жінка. У пригірських цих пустошах – рідкість; протятий її з’явою Сергій торкнув водія і вискочив з машини ще до того, як та зупинилася. Жінка ані ворухнулася. І тоді, коли він до неї рушив, і коли став віч-на-віч, не в силі бодай привітатись. Халат, штани і вигартувана сонцем шкіра замогильно чорнозорої  молодиці були одного кольору – вишневими. «Где   Дервезе?», – запитав нарешті Сергій, і йому відповіли лише скрюченим пальцем. Мовляв, там. – «Понятно». Йшлося про селище і газовий кратер. Підпалений колись геологами і так і не погашений. Сергій ще раз обпікся незмигним поглядом степовички і рушив назад. Проте через кілька кроків озирнувся. Жінка ніби змертвіла. Це його розвернуло, він взяв її за руку і повів у юрту. Там тремтячими руками роздягнув і ледве не скрикнув: гаряче тіло  туркменки було дитинно ніжним.  І струнким, як лозина…                             

На прощання поцілована, вона вийшла за ним і завмерла знову. Як…як…як… Обіруч Сергійових очей вкотре потекли змійки живих сліз, які він непомітно стер. Настя нічого не зауважила, бо теж тамувала сльози. Безпричинні – все ж склалося, як гадалося. Ким?                                                -

- У вас багато було жінок?                                                                              

- Багато? Навіщо ти про це питаєш?                                                              

- Так.                                                                                                                         

Вона казала неправду: мати з тіткою колись необережно голосно ділилися враженнями після весілля доньки їхньої подруги. Не в Рівному, а в Житомирі: Настя, як і оце зараз, тих два дні багато чого собі дозволила. Не  вперше, але, як їй тоді здалося, зі смаком. З викладачем історії музики, після якого твердо поклала вступати до консерваторії. Бо викладач був дурним, як ціп, і наговорив про її голос до біса зайвини.

З одним-єдиним розумним зауваженням: «В тобі співає все:  низ, груди, горло, брови».  –  «А брови тут при чому?»  –  «Тріпочуть. Ти їх не голи».  

Про душу не сказав ні слова. Господи, як вона тоді боліла. Не тоді, а коли мама реготнула:                            

- А ти помітила, як молода пасла Сергія? Коли з ним танцювала, пхала ноги до яєць.                                                                                                        

- Тихіше. Буцім ти того не робила.                                                                      

- Я сестра. І старша.                                                                                        

- Треба було йти за нього.                                                                              

- Не взяв. В тебе cмачніша.                                                                            

Дурепи. Так йому й треба.                                                                             

Сліз у скронях не поменшало. Бути, як всі,  –  болить.  Бережешся  – болить ще більше. Лежить і про щось думає. Я теж думаю. Слава богу хоч не про сцену.   Ні слова не кажучи, Настя кинула тіло до Сергія і, не розплющуючи очей, втопила його губи у своїх.                                                       

І ця нещасна. І вже, здається, про це знає. А я ще не розібрався. Ще… Поки що… До завтра…