«Пустельник», повість

УІІ

Повернення додому сестер було галасливим. І здогадливим. Це безпомильно визначив Сергій, якому жінки насмішкувато лестили як повару, якого хвалили за прибрану залу, кухню, прихожу (все це, щохвилини пирхаючи, пропилесосила і  вимила Настя), за попротирувані стелажі, комоди, шафи.                                                           

- Залишимо вас на хазяйстві на ціле літо. Якщо купите путівки до Моршина.                                                                                                        

Це Ніна. Ліда, подихавши кабінетним озоном, не додала нічого. Але й не опечалилася. Що треба знати, вона знала давно – її чоловік ані хитрувати, ані задкувати не вміє. Від чого до чого?                                                                     

Так само думав і Сергій. Замолоду ще можна щось заперечити, чогось не простити. Собі – іншим себе не нав'яжеш. Навіть в стані захоплення. До того ж покинуте жіноцтво далеко не завше страждає. Або й не страждає зовсім, чекаючи нагоди «почати все з початку». Ліда почала з середини. Поплатившись за це бездітністю. Зрозуміло – його ошукано. Але –  мимовільно… Вважати інакше було б надто накладно. Та й з’явилася Настя. Семикласницею, восьмикласницею, лауреаткою престижного конкурсу. Опісля – красунею. Не глянцевою, це було б надто банально, а навіюваною. Кожною нотою. «Чотири воли»  – інтуїція. Почув той почаївський кант і: «Мала! А це ти  знаєш?». Забрав з рук народного артиста гітару і вжахнувся. Зі свого голосу, своїх бриньків. Проте то  був лише початок: мала сіла поруч, притулилася до дядька, щоб, так думалося, нічого не пропустити і… хто зна у що й куди втупившись, повторила. І мелодію, і слова. Студентка, чому ж тут дивуватися. Хіба пересотворенню. Дівчати в жінку, а жінки – в Богородицю. Митець – Бог, мисткиня – те саме. Але з більшою долею дива. Якщо зважити на жіноче тіло в балеті, в малярстві.                                      

Чому я так невдало собою розпорядився? До сьомого класу декламував. Не раз – при цілковитій тиші. Тоді й подумав: люди – то зали. Захаращені, не провітрювані. А кинь у них слово, мелодію – всі вікна навстіж. І  нікого й нічого, крім вірша, пісні. Пустеля тим і вразила, що нічим не заважала. Найперше собі.                                       

У Сергієвій мушлі  забринів мелодійний скайп ночі в барханах Каракумів. У принципі знайоме  надголів’я (в Аравії багато чого знаного було зміщеним до Півночі)  мерехтіло безгучно – співав простір. Повен борюкань тепла і зимна. І ще – шелесткої біганини піску. Людина і людський усього баченого вимір зі свідомості щезли. Як щезає захват жіночою красою при поцілунку… Любов – то знетілення. Не завше, але – обов’язково. Якби хтось йому сказав, що життя не потребує життя, він скривився б. Ще до навали розумових з почутого кпинів. Але до чого тут розум? Тіло – ще так-сяк: воно в надрах сонячне… І проміниться тим самим – сонячним енергетизмом… А ніч як істота… Пустеля як істота… Небо як я…                      

Здвигом тіла він прибрав з-під себе себе.                                                  

Який безмір! У межах видимого Всесвіт земноподібний. А Всесвіт позавидимий… Такого не існує… Не скажи – у тобі без тебе що? Не знаєш. І я не знаю.      

Хто «я»?                                                                                                

– Не ти…                                                                                               

Відсутність у квартирі жіноцтва (трьох їхніх тіл – хоч би як знеособлювався, з себе не виймеш) існувальність переформатовує: з неї щезає «хочу». На користь «маю». В пустелі він мав… Не мав, а був… безбажальним. Нірванним… Світосущим в абсолюті… І саме там, в Каракумах, запраг смерті. Теж абсолютної. Без ані сліду, ані звуку вітальності.                                                                                                      

Що не слово – правда. Не словникова, не книжна. Пустеля не терпить приблизності. Це теж з тої ночі…                                                                           

Повернення до Києва уперше постало поверненням до життя профанного, брутального, ненависного.                                                                          

Що дружина, що Настя, що решта жіноцтва – твань. Купно з тобою. Освіта крім кількох задовільно точних слів, не дала нічого. Самоосвіта теж. Блукав сторінками книжок як пустельні аборигени. Усе своє з собою. Не своє – чуже.

Якби ж то саме так і тільки так. Пересичений Настею і недавнім візитом у ліжко Ліди він затримався у подумкових Каракумах недовго. Згадки  те саме, що блядки – скік і драла. Інша річ – завтра: від нього не втечеш. Обживешся і вперед. До нових звитяг.  Не в них, зрештою, справа. Не робити те, що й всі, неможливо. А робити – мертвити. Живу плоть невимовного. Саме воно час од часу бунтує. З Настею на Настю не грішив. А без – скільки завгодно І як завгодно. І все тому, що… тому. Дитина давно виросла.  Переспала… Не скавучи: може, назвеш якось по-іншому: душ, макіяж, і кохання нема. А бажань, обов’язків і забаганок – без ліку. Хоче на всяк випадок прослухатися в оперному, в органному залі, на радіо. Щоб про неї не забували. Її мати каже – вона така одна. Яка така – бог святий знає. А що, є й не святий? Безумовно. Мудрий, всетерпеливий. Стати таким неможливо. А святість – пусте: ширінку на зашморг, потреби – в кошару. Не насолод, а потреб. Важче з головою, куди заїжджають кому не ліньки. Але й на те є рада – голод. Всього лиш насичуваний. Тільки не вплутуй сюди простоту і складність. Складність – то не розгадана простота. А простота – найвища ясність. Творча, де й сліду немає штучності. Так сказав… так сказав пустельний мій Херувим. Чому я тоді не вмер?  Перший числом безпричинний головний біль серед райських кущ…

Що ти мелеш? Які кущі? Читати, що треба й не треба читай, але не привласнюй прочитаного. То ж воно, коли з побаченим прощаєшся, залишає по собі рейвах. Де подригує од вітру  гірська галява, з’являється осідок давнопомерлих лам. А зостається після зазирань у напахчені спекотними випарами змохнатілих стін печери туга за минулим. Не своїм, проте ти не завше ти. Знання обкрадають. Був порожнім і порожнім залишився. Але після стрічі з тим, чого вже нема. Хоч було…

Не знаю, як хто, а я переповнений давниною. Кущі звідти, з проломів у різнотональні тиші. Їх вдома  майже не лишилося. А в Таджикії куди не кинь оком – нічого, а прислухаєшся – безкінне іржання, безовеча печаль, лопотіння надголівних стягів… Звісно  – після тижня-двох безробіття. Але з чимось у руках друкованим. Розрахованим не на європейців, а вже й не знаю на кого. У містах нащадки персів, напевне, ще є, а  серед пісків чи в горах – тільки піски і гори. Плюс Азія. А ближче до кордону – Монголія, Тибет. Як на мій розсуд – не Азія, а щось інше, не контактне,  безрефлексивне. Усе це й зродило тріщину в мозку, висушеному неслабнучим рівнинним протягом на виду  засніжених гір, у чию тінь  втекти зась – не пускала бурова.  І заморочні розрахунки  промислової вартості  озер нафти. Під утеклим в пісок плато кварциту.          

Самовглиблене безгоміння з часом пустило у себе шурхіт і рип кроків. Чиїх – невідомо. Їхня очікувана повторюваність виклала стежку підлобного болю, що теж приходив і щезав ближче до обіду, надвечір і одразу після півночі. Мара зовнішня і мара внутрішня перемовлялися. Про мене. Як на їхній погляд – надміру живого. Або живого не по-тамтешньому.     Брешуть всі, хто вважає життя набутком спільним. Біологічне може й так – однакове що в ослові, шо в його  двоногому придаткові. А формоване Космосом, звідки ні-ні та долітають перегуки галактик – чорта з два. Саме чорта – Бог, за моїми спостереженнями, дрібницями не займається. А підсобна його челядь рано чи пізно чортіє.  Коли ж з безміру безмірів з’являється чортячий пастир… А може й інспектор? Ми ж тут не прогресуємо, а дичавіємо. І нас треба осмикувати… Не виключені й ротації. Хто з чортів витримає, для прикладу, Путіна? Озброєну до зубів сволоч… Його допустили до влади одним, а мають тепер справу з іншим.   Стратегії впливу на Землю і землян розпачно міняються.  Херувим, про якого я згадав, явився на Евересті болю. Зійшов з  вершини не до мене, а до концентрованої в мені муки. Її розповітрив і глянув на мене знову. Непередбачувано стрівшись з моїм поглядом…     Божевілля буває різним. Тодішнє моє складалося з голубленої десь кимось Насті, знаю ким вдоволюваної Ліди, ноутбука і касетника з  дисками з Алжиру, Єгипту, Вірменії. Протяг розповідав стінам немету щось своє, дискетник марив іншим, ноутбук світився очима Херувима, а сам Херувим співчутливо зітхнув. Немає рятунку од життя.                                                                            

Але ж чому воно саме таке?                                                                           

Яке?                                                                                                                 

Болюче. 

УІІІ

Що робив би світ без заморочних суєт? Думав?                                          

Не обов’язково. Думають без слів. Змістами пережитого. Або  – передуманого. Математика втекла з нього в університеті. Дивився на формули, а з-поза них – довжелезне речення… Катастрофа.  Далі ще страшніше – калькулятор, комп’ютер, кишенькові забавки. І тебе нема – лише готові цифри.                                                                                      

Слів теж треба обмаль. Або й жодного. Хай злітаються, як галич, на вже готову конструкцію. Чи результат. І його загиджують.                                           

Ословлення – жуйка.  А задума… Що глибша, то більш богоморфна. Здається, так… Були б у батька гроші, а в мене – про себе тяма, став би теоретиком. Московського розливу – вдома тріскотня. А ще краще – Сорбонна. Без Насті… Хіба – з партеру. Якщо виб’ється в люди, запаморочить багато  кого. Не треба було її роздягати. Її  ж руками.                      

А якби роздягнув ще першої київської її весни? Тільки повернувся з Баку…                                                                                                           

Хлопе, ти про що? Вона ж вагітна. Каже – від мене. Якого мене? Хтось шепче – закоханого. Згинь! Але… чому б ні? Кохання фантомне. Доки його не відфутболить любов. Тітка хазяйновита, важка. Мало хто її терпить довго. З Лідою спарувала вона. Те розсмакував, те заслинив. Звик подобатися. Треба було втікати одразу, а не коли налетіли образи…                                          

Вже й віршики пішли. Деградую…                                                                         

Не забріхуйся – юнієш.                                                                                  

Отже – вагітність. Не придумана, а продумана.  Жінками, що колись на морі ледве через мене не розсварилися. Ліда неодружена й вільна, а Ніна одружена і курва. Патентована. Настя донька не мамина, проте як сказати. Ніяк – любила тебе і любить. А іншими всього лиш тішиться. Так було, є і буде… Рівняння складнувате. І не потребує доведень… Самодоводиться…            Наступне – карма. Вроджена, наслана, або як простуда чи зараза – підхоплена. Схиляюся й до четвертого, мисленнєвого інваріанту – самоти. Культивованої змалу. Що не побачу – вслухаюся. У побачене й у себе. Результат – пустка. Пустеля – то пізніше… Бадилина встромлена і в землю, і в небо, росте і конає сама. Сперта на одну ногу курка (інша нога схована у пір'я)  теж від усього і всіх абстрагована. Свідомо чи несвідомо – неістотно. Кожна крапелина життя самосамна. В собі – поза собою діють закономірності і закони абстрактного кшталту. Великі числа і числа малі – не тотожні. Нічим, ніде і ніколи. Крапка більша і за планету, і за Всесвіт. Я – крапка. Настя – крапка. Зливаються нулі…                                                      

А тепер про пустелю, де я всього лиш піщинка. Сипка, вітровійна, нерозтратна. Що на землі, що в повітрі.  Тяжіння до Насті обопільне. Я – то вона, а вона – то я. Стать тут ні при чому. Хіба як енергетичний плюс і мінус. Так трапилося, що ми одне одного відчули. Могли б не відчути ніколи. Я вже згадував про ніщойність. Вихід з неї і впадання у неї на людському принаймні рівні творить різновид певного поля. Без нього ми тільки ми. Загалом це страшно. Але що є, то є. Всесвіт – бека. Його Бог – теж піщинка. Природа єднає тільки двох. Ненадовго. Троє – то суспільство. Четверо – соціум. Потвора з потвор. Ми з Настею і спільна дитина – теж пустеля. Але – мікро. Життя – рівень мікро. Справжнє…                                                     

Сергієм хитнуло. Сильно, ще сильніше. Потяг заходив у віраж без тлумлення швидкості…                                                                                         

Тіло стривожилося, а мозок навпаки  – ані скліпнув…                                

За вікном стугоніла ніч. Дообрійно й донебесно підсвічена кінецьберезневим снігом. У Києві вкритим чорними латками, а тут лежить. Так здається – лежить: уява автономна, бачить дійсність не дотикальну, а комбіновану. Сприйняту колись, зараз і невідь де. Одного-єдиного дня у дитинстві вистачає  на сто років самотності. Причепилося… Культура – динозавр: заковтує тебе всього. І тобою слідить, якщо маєш дещо у собі нерозчинним. Дещо – це дрібка. Краси, знань. Малим  не користувався нічим чужим. Крім мови. А вона у той день мовчала. Разом з батьковим мотоциклом,  що чекав на акуратно обчухрувані й одрізувані від зваленої берези кругляки. Береза біла, сніг білий, хмари над лісовим видолинком білі. Всесвіт теж, але такої назви село, скоріш від усього, не знало.                           

Таких зим давно нема. Білих. І ощадливо зимних: вітерець холодить, але не морозить, мороз – ані кроку. З точки рівнодухості довкілля й середини. Дихання вистачає й на обігрів носа, зору – на незадубілу земність. Її було досить для тямлення життя як житла. Дерев, синьо-білих полів, куріючого села. З несмердючими до весни оборами. Я корчився на них, доки батько не здогадався приклеїти до хліва нужник. Щорік більш вигадливий, провійний.                                                                                             

Доки дурний, доти розумний. Розумом усієї планети. Про це нагадало трепетання протягу між  фіранками і лискучерукими дверима. Кимось з сусідів одчахнутими на довжину втопленого в металевий жолобок ланцюжка. Все, як і колись.  І – будь де.  Сергій обережно потягнувся, звітуючи, що зі сном години до четвертої треба попрощатися: дорога – то молодість. А його молодість –  дорога. За СРСР, після СРСР. Диплом кандидата наук не захистив від відряджень дріб'язкових: на вишку без обслуги, яку забули протабелювати в об'ємах нафтового буму, на родовища газового резерву, довкола яких починалася рейдерська вакханалія.  Рахунки, що їх він виставляв довколавладним спритнякам, гасили чимало афер, але ще більше ті афери розпалювали. Рятували втечі у нове закордоння, поки що залежне від кадрів старих. І щорік старшого Сергія, вдома знепотребленого звітністю злодіїв ситуативних перед злодіями в законі. Його запихали між тих і тих, він багато чого розгрібав, а ще більше виофіційнював як   неминучі перевитрати. Тоді й збридився власною державою. Складається враження, навіки. Хоч скільки того віку? До пенсії, пенсія і амба…                                                         

Зараз їде підписувати чергову капітуляцію уряду перед самим урядом. Тіньова галицька нафта таки вибула з обрахунків Мінфіну, з цифірі Податкової, з планів переробних заводів. Зрозуміло, що знята ним інформація  куди треба попаде: підставляти себе він не збирався. Але й вірити нікому не вірив. Що треба, завізує, що треба – замовчить.                           

А що ж треба виключно тобі? Гарного номера. Гарної кухні. Гарної весни.                                                                                                            

Не – на – ви – джу!!! Усіх і вся. З собою включно.                                              

Потяг ошелешено притих. Аритмічні проскоки колійних стиків нагадували не про рух, а швидкість. Рівну, безгучну й посварену з простором як матеріальним потвердженням недремного часу. Так в казахських степах він губив думку за думкою. Про що – невідомо. Змайнула і нема. Це коли спивати завіконня. Без нього у голові і поза нею зависає… туга. У Азії  азійська, а тут присмачена селами й перелісками без ані вогнику. Колись… Та й зараз. Світло заскакує і зникає як гість. Бажано небажаний. Кілька пережитих в купе без сусідів  любовей він списав на знудьгованість. Ні – розпач. Її і мій. Стрілися і розлетяться. Як іскри. Не тут… І давно-давно… Востаннє дихав заозоненим димом у Бурят-Монголії. Яка  могуть! І свіжість.        Мабуть Хмельниччина.  Можна сісти, але що це дасть. Наочність розвалу імперії. Єдиноколійної, єдинозавіконної. Збандитілої до нехлюйського максимуму. Що не станція – репаний асфальт, карликові палісадники. Від Львова до Байкалу. Далі не був. Не певен, що таких як я… пустельників… мажорно схитнув би не наш, а європейський Захід. Місто біля міста, будинок біля будинку. З ройовими висотками над череп’яною давниною. Зблизька є й зелень. І краса. Проаналізована до цурки. Американська тиснява –  ще жахітніше. Нічна її яскравість і розкид нагадують цвіль. Людство теж цвіль. Технологізована. Де ні – ще терпимо. Надто в поєднанні з дикістю. Такою ж агресивною, як і цивілізація. Поки бродили землею завойовники – вона мовчала. А осіли – узвичаїлася трупність. Скрізь, де день завтрашній повторював учорашній.  З додатком смертельних потуг прогресу.              

Невже кожна дорога смертодійна? Поля пообіч гибіють по-своєму, а вона… Так – протиприродна. Хоч і Природа не  матір. Життя нею користується, але нею не є. А чим є – не здогадаєшся. Коли цікавишся саме цим…                                                                           

Спільноти організованої черви. Що в білих халатах, що в синіх. І без халатів. Етноси, народи, нації… Існувальні їхні моделі… алгоритми самосвідомості не ворогують. Сами з собою. Але при зростаючій тисняві кожен звір гарчить. У межах ООН, за межами ООН. А де ж сподіване людство? Нема. Необхідно міняти його обміри, виміри, характеристики.            

Без мене. Я кіт. Вже схропую… Без Насті. Як завжди і назавжди… На…