«Пустельник», повість

У Тернополі його зустрів голова сільради. Власник чи не найбільшої в районі  свиноферми, має  ставок. Земляка шанує за взірцеве обійстя. І пораду не довірятися банкам. Що було треба, Сергій йому позичив, позичку одібрав не зразу. І має спокій з сестрою, що народила трьох хлопців, а чоловіків втримати не зуміла. Через клятий характер. І ще, видно, через щось, бо була замолоду гулящою. Спершу – гарною, а вже потім гулящою: так вірніше. Двоюрідний племінник тітку забезпечував всім, що належало: цукром, мукою, двома на рік свинями, а вона йому за це сторожувала. А братові ткала рядна. Якщо довго не забирав – продавала, бо на додаток до всього запивала. Казала: «В мене Серьожова натура». – «Хіба ж він п'є?»  –  «Хіба ні? Сльози. Відрами».                                                                                               

Вуличне прозвище їхньої родини – Жальки. Якась там і чиясь баба ще за панщини клала за пазуху підрізаних косарями зайчат, бо «жалько». А коли випускала – хрестилася. Мати казала: «Осіянно». Прозвище «Жальки» не трималося якогось одного обійстя і до них перейшло від маминої матері. Як і Сергій –  «турчанки». Очі – кропива, брови – з виблиском, скроні й борода – подовгасті й  з ямками.   Зріст – знада окрема: біля двох метрів. А волосся – суцільна морока. Ніби пряме, а гребінці стрягнуть. Сергій його миє щодня.                   

На пагорбі над селом родак пригальмував. Праворуч починалася прилісова вулиця з кам’яницею, де на гостя чекала старожитня вечеря: драглі, кишка, кілька бляшаних форм з підгніченими коржами. Приїжджий до цього звик, знаючи, що на ранок йому запечуть ще й місцеве чудо – скручену й вимочену в маслі локшину, нарізані скиби якої без молока підпливали слиною,  а з молоком – німим стогоном…                                         

- Їдь далі. Я ситий.                                                                                          

- Чим?                                                                                                                

- Собою. – Сергіїв усміх пробіг від губ до очей і зник. Але свою справу зробив – племінник нарешті розпрямився, бо за всю дорогу так і не відчув потреби заговорити. Потреба була, але дядько все десь блукав. З заплющеними очима; це дивувало, бо  після довгих відлучок без кінця перепитував, що то там таке, що там? Помічав  навіть нові дорожні знаки.           - Ви, бачу, не в настрої, то ліпше зараз скажу.                                                     

Сергій розпрямився.  З німим дозволом: «Гати!».                                       

- У тітки рак.                                                                                                

- Десь возив, чи сами додумалися?                                                                        

Племінник спробував і не зміг розпружитися, бо дядько ані руху.                

- Возив і додумався. Коли почали брехати. І питатися: «А Шульгай знає?»  – А шо йому треба знати – ні слова.                                                         

- Хто і де?                                                                                                        

- В районі. Там тітка чекала на аналізи.                                                        

- А зараз вона де?                                                                                                  

- В себе.                                                                                                            

- А чому не в тебе?                                                                                          

- Обидва москалі приїхали. Толік і далі на АТО.                                     

- Не поженилися?                                                                                            

- Ніби ні.                                                                                                          

- Рушай.                                                                                                           

Сергіїв погляд одірвався від поплямленого кожушаними латками крайнеба й поповз до заліпленої хатами вирви центральної сільської вулиці. Батьківське подвір’я відгородилося від неї вмурованим у зизу кладку хлівом. Під ще цісарською черепицею. Така ж змохнатіла черепиця береже від дощів і снігу куб з прибудованою білокамінною коморою; деревину ні дід, ні батько на дурне не тратили. Хіба на одвірки, підлогу і стелю. Протравлену суриком на віки віків… Хай забирають. Сергій їхав для прикидок, чим наблизити батьківський спадок до уявлень про дачу. Дачі не буде. Хіба ще одна хата. Для атовця. Хай рід буде родом. Без мене…                                                          Аж тепер на душевному овиді вигулькнула волога. Питаючись: «Можна ступити ближче, чи ні?». Ні! Сльози згарячіли, але послухалися. Бо стосувалися вони не борюкань життя і смерті, а справ страшніших. Казка про блудного сина – то казка. Не для сина, а батька, якого роки сирітства не поміняли. Давні психологи були на його боці і боці всіх, кого кидають. «Син мій улюблений», – то перебільшення – біль болить. І коли проходить – не забувається. Він з дому пішов назавжди. І йде далі. Не варто в це вмислюватися саме зараз. Але ясність потрібна. Перед стріччю з  сестрою, що батьків продовжила. Чи разом з синами – подивимося. Заробітки обкрадають – то ще одна заковика. Теж не першостатейна. Якщо заглянути в нього. Не приблуду, а чужинця.                                                                           

- Чого ж мені не дали знати.                                                                           

- А нащо?                                                                                                        

- Не зрозумів. Що нащо? Старша сестра. Єдина.                                         

- А ви молодший? –  племінник очей від дороги  не відірвав. – Є люди ближчі.                                                                                       

- Наприклад.                                                                                                    

- Я, сусіди.                                                                                                                

- Зупинися! Ти мене звинувачуєш?                                                                      

- Родичає життя. – племінник переніс руку з перемикача швидкостей на кермо. – Ви хіба не про те всю дорогу думали?                                     

- А ти звідки знаєш, про що я думав?                                                            

- Бо з села нікуди не пішов. Завше, коли  приїздите, себе силуєте. В мові, в жартах. Навіть з дядьком Василем. Він всьо розумів.                             

- І ти з ним розумів…  – сльози знову стали закипати і рватися до стемнілих кружалець кропиви. З неприродно блискучими в них смарагдами.                

– Я теж розумів. Зараз – розумію інакше. Їдь. Колись договоримо.  При зміні рівнів огляду село втекло у поля. А внизу повернулося. Тільки не все, а похатньо. Хата сестри будувалася вже після Хрущова, без оглядок на владу. Батько взявся за цю справу сам і спершу посадив шерегу ясенів. Потім вимостив чорно-зеленкуватими крем’яхами подвір’я, а привітно біліючу великовіконну хату оточив кущами троянд. Досі блимаючих тужавими шпичаками взимку  і  брунатним довгоквіттям з весни до осені. Жодна з троянд не зрізалася – то ще одне дивацтво батька і доньки, які мріяли про онучок, а виростили зарізяк. Чуже чоловіцтво, вже було сказано,  модерної садиби не трималося.                                                                     

- Ти поки що не заходь. На ключі. Що можеш, привези, провітри, вигорячи грубки. Я люблю тепло. Зрештою, знаєш все сам. Порахуємося потім.                                                                                                                         

- За що?                                                                                                           

- За мої гріхи. Ти про них мовчав… Розберемося.                                             

Сергій  вийняв з сумки і поклав до піджачного затіння конверт з гонораром, мацнув і вийняв з кишені штанів добуті ще в Тернополі запасні ключі, повагався і запитав:                                                                                             

- Вона плакала?                                                                                              

- Не бачив. Змарніла. Коли з’явилися хлопці, ожила, а потім замовкла.             

- Ти щодень був з нею?                                                                                          

- Майже. А жінка там спить. Не мучте себе – все вже позаду. Болі ми вбили.                                                                                                                        

- Ще б мене вбили. Йди.                                                                                  

Сестра  виломилася з сім’ї зарано: Сергій не забув першу батькову з нею серйозну сварку через малозрозумілу тоді претензію сусідки, чий син побився з товаришем на клубних танцях після того, як той Віру з його рук вирвав. Вирвав то вирвав, але сусідка кричала: «Понюхала, чим хлоп пахне, і морочить дітям голови». Який хлоп і чим він може пахнути – з’ясувалося пізніше. Після Віриного аборту від афганця, який щось непотребне курив, не вилазив з буфету і ставив там біля себе патрон з паличкою, що забивала своїм димом памороки. Де той дим вдихнула Віра – знала тільки Віра, а її брат афганцю навіть платив. За кілька здригів уяви, покликаної невідь куди смолами дерев, яких Сергій ніколи не бачив. Віра теж багато чим марила, багато до чого стреміла, але сімейна ставка на золоту медаль брата далі бабиного верстата її не пустила. Ще були книжки, чоловічі ніжності, чоловічі грубощі. І незмінна батькова любов до шалапутної доньки з багатьма талантами, але без посестреної з тими талантами долі.                                             

Вже в сінях найдавніші з Сергієвих прив’язок до дитинства, до родини і до села були спущені на волю, кинулись до носа і захланно чи й  не загарчали: з горища, з комори і з кухні темряву напаковували запахи фарбованої вовни, сушених і позаварюваних трав, неспроданих ряден, сувоїв полотна, снопів  пшеничної соломи, вінків цибулі, часника, мішків і мішечків з сушиною, грибами. А в хаті виборював і виборов собі нездригну нішу запах воску і ладану.                                                                                                            

- Хто то?                                                                                                          

Сестра напівсиділа у ліжку батьків зі схиленою головою, яку розчісувала дружина залишеного на подвір’ї племінника. Сини попримружували очі і вифранченого дядька, скоріш за все, не впізнали, а коли впізнали – одержали прочухана:                                                                            

- Ану марш на подвір’я. Позаганяйте курей. Ходять, як неприкаяні.               

- Сами повискакують. Чи сідало закрите?                                                          

- Я не дивився.                                                                                                 

Сергій відгорнув з Віриного лоба  жмут ночі і випустив пасмо з пальців: обличчя сестри різонуло кістлявою мертвотністю.                       

- Не лякайся. Хто тебе покликав? Я заборонила дзвонити.                                   

- Само покликалося. Де там твої губи.                                                             

- Не треба. Вони потріскані.                                                                           

- Мама не дала себе поцілувати, і ти забороняєш. Йдете, не питаючись.    - А ти б не дозволив? – Віра кволо всміхнулася.                                              

- Тільки після мене.                                                                                         

Брат з сестрою надовго лоб до лоба помовкли. З сусідньої кімнати тихо вийшов перебраний у пальто батюшка з саквояжем і непогашеним кадилом. Кадило в нього забрав повніший з хлопців, а батюшка чемно привітався:                

- Вітаємо нашого господаря.                                                                                

Усе, вважай, село, коли прокладали газ, дякувало не надякувалося Сергієві за дніпропетровські сталеві труби. А батюшка – за водогін до церкви і теплоізоляцію вівтаря.                                                                                       

- Ще не набридло перебільшувати. – чоловіцтво поручкалося і розсілося, хто де вважав для себе допустимим. Сергієві винесли старовинне жорстке крісло. Він пересунувся разом з ним ближче до сестри і несподівано схлипнув. Але проказав твердо:  – «Вам, отче Павле, я не простив би першому. Якби зараз не було до мене дзвінка».                                    

- Я саме збирався. З дому.                                                                              

- А ви не збиралися?                                                                                             

Племінники ані слова. У них є мати… Правильно. Небезпеки нового схлипу ніби не передбачалося. Зараз перевіримо:                                                      

- Толік знає?                                                                                                    

Толік – атовець. Середульший, але непідконтрольний. Дід, кажуть, міг до нього докричатися, але тільки докричатися: спокійних порад, наказів чи   прохань хлопчина не чув. Дивився проз співрозмовника навіть коли той притягував його до самого обличчя. А коли відпускав, шмаркач, підліток а тепер   парубок   казав одне і те ж: «Фізкультпривіт». Не безпідставно: в сьомому класі він втік на змагання аж до Києва і вернувся звідти чемпіоном. З кікбоксінгу. Тренера знайшов в інтернеті.                            

- Вже в дорозі. – Найстарший Павло  виглянув у вікно. І, певно, не здивувався б, якби брат вже ступив на подвір'я. Але там порядкував півень, що позиркував на хату і скок на прибиту до стіни хліва тичку з драбинкою з тонких прутів усе відтягував і відтягував. Ніч і його, і курей чимось лякала. «Чує»,  – змигнуло десь біля скроні, бо до середини лоба бився розпач: «Як же тепер?». Без материних висвячувань, то пів-біди; без материного: «Сину». То капець всьому. Більше нічого світ не дав і давати не збирається. Наймолодший мудрагель (він спантелечив село тим, що  їздив і виїздив вступ на заочне відділення у Львівському політесі) ні думок, ні навіть зубів не розтискав: відбивався від білясердечних скриків: «Нащо?». Не вмирати – жити. А Віра далася її дочесати. Щоб не бачити Сергія. Останній, напевно, раз. Який красень. Її гордість. Сини – тоже; крім збитків і мордобоїв жодного гріха. Явного – до середини не заглянеш. Таких п'ять хлопів рід дав. Тато  був і залишається наймудрішим. Не вірив ні владі, ні церкві. Що міг – вклав у брата, а рештою добра оберігав онуків. Від захланності, принижень. Як їм тепер поведеться – не вгадаєш. Сергій пригляне. Сам нещасний, але  тримається.                                                                                           

У слово «нещасний» Віра вкладала набір із затятої працелюбності, непоступливої поступливості і закривавленого якимось мозковим ґанджем розуму. Він болить не в усіх, але болить. Знає по собі. Що більше вчився, то більше, як мама, мовчав. Часом думає: ліпше б сама вчилася. Вона не така добра. Кажуть, бо нікому не відмовляла. Дурне кажуть – шкодувала.           

- Ви вже вечеряли?                                                                                         

Сергій запитав, щоб не мовчати. Ніхто ні слова. Видать, щось заважає. Чи хтось? Усі як по команді повели очима по хаті. Понад міру повишиваній. Без образів, без фотографій. Татова й мамина ікони стояла на покутті. Зараз – зі свічкою.                                                                                                                    

Що їм там скажу? Залишаю всіх сиротами. Віра відгорнула  з лоба косу і заледве  не зойкнула: на обличчі кожного з Жальків проступив Христос зі світлиці.  Чи, як здавен тут кажуть, нахати. Нахатній портрет Сергій привіз з Ватикану. В рурці з типографською картиною, де блищать сльози Марії  Магдалини. Віра її тримала про свято і тільки для себе. Раму зробив другий чоловік. І на другий день пішов. Кілька років думав і надумав… Бо любив.           

- Так і будемо мовчати. Я не привіз нічого. Отець Павло певно випив би?                                                                                                                                   

- Боронь боже. Легше не стане. То в таких справах закон. Та й ви чоловік не охочий.                                                                                                    

- А хлопці?                                                                                                                

- Вони,  –  Віра знов відкинула пасмо випрямленої чорноти,  – нап'ються на похороні.                                                                                                     

- Мамо. – майбутній меліоратор здвоїв ображено шию. – Ви як баба – не забуваєте нічого. На дідових поминках я тілько побився.                  

- То ти, –  Віра глянула на старшого,  –  валявся в садку?                                    

- Він там,  –  Сергій знов ледве не схлипнув,  –  плакав. – Я підходив. Ти так спокійно про це говориш.                                                                              

- І ти так само заговориш. Якщо будеш мати з ким. В мене свято. Вся родина в хаті. І мертві, і живі, і ненароджені… Знала б, що таке буває, прочитала б. За Шевченка мене ледве не вигнали зі школи.                                          

- Не любила?                                                                                                   

- Чого то. Читала, де він п'яний. А записує солдат. Вчителька  – ґвалт… Парторг.                                                                                                                         

- Мама цитували «Щоденник». Я перевіряв. Ви лязьте. Говорите важко.      - Зате дихаю легко. Перед смертю то норма.                                           

Віра впала на подушку і враз скрикнула: «Господи! Не наказуй мене мною». До кімнати вбігла фельшар. Хто про неї знав – забули, а хто, як Сергій, не знав –  відвели погляд. Була без халата, з глибокими спадами грудей  в щілину безкомірної блузки. І з коліньми, ще більшими за груди. Батюшка осудливо вдихнув, глянув на Сергія і гнів сумирно стравив.                         

Укол весь вийшов у дві утеклих на скроні сльози. Сини на табуретках повищали і ґвалт за вікнами півня не зауважили. А їхній дядько втямив: з'явився іще хтось. Директор школи, якому сини не дуже зраділи. А дядько хитнув: сідай і жди. Чого – побачимо…