«Пустельник», повість

                                        

ХУІІ 

Вночі Віра не приходила. Була з синами. Похорони могли не сподобатися. Село спорожніло, а людей прийшло більше ніж треба. Подивитися на мене, на хлопців. Приїхала Толікова волонтерка – теж цікаво. Непоказна, а поглядами ліпше не стрічатися. Роздягне, одягне і дасть копняка за секунду. Теж у вицвілому камуфляжі. Щоб зразу в бій. Діти. З ким? Там, на Донбасі, з блатняками. А тут одні патріоти. Записи слухали подивовано, бо співав також церковний хор. Краще б не співав. А гірше? Пора зупинитися. Те не так, те не так. З дитинства. Коли ж буде так? І де?         

Цвинтар теж не сподобався. На одміну від села  –  як лялька. Думав, батьківські хрести най, най, най… Хіба разом з плиткою, огорожею. Кутою. Тато все, що мав, заробив кузнею. Мама – акушерством. А син – комп’ютером. Ногами і кебетою теж. Телефонував до Києва, що затримаюся. Натякнули: не гайся. Проґавиш нове місце. Ближче до старості кабінет не зайвий. Але гасати ліпше. Досвіду це не додає. Хіба для докторської. Доведеться захищати. І – на викладання. Перша для нафтовика сходинка на той світ…                                                                                           

Завтра вирушу. Порозхапують все і за моєї присутності, але спайка є спайкою. З середньою ланкою. Не один же я пропхався  до нагород. Заслужених – двох думок бути не може. Хіба третя – шмаркач. З точки зору старої гвардії. Цікаво – не хапунів. Партія мало чим ділилася. Крім престижних відряджень. Воно й зрозуміло – комунізм без практики ноль. А з практикою –  від нуля дірка. Якби не він, Південна Америка, Африка, Аравія, азійські родовища не стали б тим, чим є – зонами хап-хап. Капітал – прикінцевий  мир. Ідеологія – неминуча війна. Повсемісна.

Катувався б, якби від Віри не почув: «Чортяка». Ще мала трохи сил. Толік  досі шалапут. Впав на матір і ледве не задушив. Схаменувся і щось зашептав. Зрозуміло – вони з тою козою збиралися взяти шлюб. До… вже не бійся… Віриної смерті. Стільки довкіл неї клопотів – норма.  Ненормальним, як на мене, виглядає  ритуал.  Сто разів просять Небо простити, прийняти, дарувати заспокоєння. Там його, може, й треба, а тут… Од чого заспокоєння? І нащо мені життя вічне, якщо теперішнє – мука? Чия мука? Кожного смертного?  Не точно – кожного барана.  Обдуреного отарою. Про бідність брехати, як Біблія, не буду, але вона не обов’язкова. Багатство теж є різне. Житейське, а не кишень. Віра була багатшою за мене. І отара її душила. Я втік… 

Смерть експеримент вичерпує. Поіменний. Що буде там далі – справа душі. Я поки що тут. Увесь. А мене половинять, четвертують, клішують. А головне – пантрують, щоб не зрозумів. Зараз теж спихають з дороги. Не хочеш бути в отарі родимій, просимо до державної. Не хочеш державної – в тюрму...

Не те, не те, не те! Прибульці явно напартачили. І тепер беруться за контроль. Такі самі бандюки, як совіти. Отут, на цій землі тільки з’явилися – зачистка за зачисткою. Маминих дядьків – на Урал і там в яму. Молодших перестріляли. І зараз стріляли б, якби вернути старе. Нове – ворог. Довкола людини і – в людині.                                          

Треба на цьому закріпитися. Саме в людині, а не біологічних її підвидах. Включно до воші. Що не народиться – знає. І далі знання ні кроку. А я не знаю. Моє програмне забезпечення – по херу. І хер теж мій, а не слонячий. Скільки я помучився, поки пустив його в діло. Соромився, боявся не попасти. В оцьому от селі з мене дівки реготалися. Так і відпустили нецілованим. Соромився за всіх безсоромних. Поки не причастили. Майже насильно. За участю… от-от – робочих програм. Народовідновлення.

Я – не народ.

 А хто?

Побачимо. 

 

ХУІІІ

Павло від хати відмовився. Буркнув – «Барахло». Кажуть – класний муляр. Перебирається в Тернопіль. Будувати комусь і собі.                                   

Дряпонуло, але промовчав. Степан ні слова. На спадок, видно по всьому, не сподівався. Саме такий. А Толік цвиркнув: «В мене є. В Миколаєві». Якому – не уточнив.  Коли  снідали – дізнався, що Віриним  метастазам більше року. Ще з минулого Різдва. На моє: «Я був в Астані», –  ніхто ні слова… Зоставайся там далі… Чого б то? Я про жорстокість. Таку згуртовану. Відшили, як я відшив Віру. Від неї самої.                                           

Ми ті, якими ще будемо. Якщо дозволять.                                                   

А ти не знав? Закон… Теж, видно, інопланетний. Користуємося чортизна чим. Поки не станемо собою. Тоді капець.                                                       

Хлопці подобріють. Та і я не відчеплюся. Але делікатно. Вірина наука. Я про хлопців. «Бий, поки не б’ють. Себе, а не когось». Трохи плутано, але на чіткість нема сили. Втомився. Стільки перевідчуто. Разом із тишею. Є й щось на зразок підсумку: «До фені!» Залита дача, невідомо чия дитина, ділені на двох а то й трьох любощі. Ще тисяч триста зелених і заліг би на дно.         

Що варте уваги – сум. За Вірою і селом – само собою: з ними помер цілий світ. Наїву, певності. Невідь у чому. А сум просто так. Як туман. Як місяць. Фіксований щербинкою скла. Як відтала травина. Зелена всупереч. Собі, кому ж іще?                                                                                              

Хату хай потинькують. Всередині. Шпалери порепалися, струпіли. Не захочуть хлопці, найму майстрів столичних. Разом з дизайнером. Щоб комора, горище, ванькир забули  про бідність. Її не було, але як на чий погляд. Багатства теж не потрібно. Смак і більше нічого. Без перехідних дверей… Якби Ліда бодай на чомусь крім свого тіла тямилася – підняв би стелю. І десь присобачив  сходи. З долу увись. Вона, переконаний,  з них не злізала б.                                                                                                       

Треба повернутися до мрії про фікус. Ще шмаркацької. Бачив у музеї. Якщо не поламає простір – завезу, поставлю, підберу крісло, сяду і вмру. Спадкоємці зааплодують. Нарешті…                                                                          

Що нарешті? І при чому тут Ліда? Ти що, збираєшся з нею жити? Тепер, після всього…                                                                                                       

Чого всього? Не покликав її на похорон – то пусте. Не встиг, бо й сам його не чекав. Вона теж Віра. Але київська. Аналогія плутана. Як і я.                   

Шкодували мене обоє. Ліда ще жива і хай живе довго-довго. Без мене, що нарешті помудрішав. Вона знала, що мене обікрала. Так само Віра – знала про мою зневаженість… собою. Тому одна одну не любили. І не засуджували. Від одного порозуміння я звільнився; спало з душі, як засторога. Не ображати ображену. Ображених – так точніше… Залишилося співчуття чуже. Пора зізнатися – дошкульне. Але й святе. Навіть якщо Ліді доводиться мені зраджувати.                                                                                 

От і сказалося. Доводиться зраджувати, доводиться жити, доводиться прощати. А як же інакше? Смішно про це говорити такій непотворі, як я. Але ніде не дінешся – всі переможці переможені. Жертвам легше. У мене жертв не було. Крім мене. Хіба це мало?                                                                               

Благословенна тупість звичайності… Я теж звичайність, але ре-цепте-ризована. Мати попереджала, не чіпай мови, бо помститься. Говори, як всі. Не вийшло. Благословенна, скажу простіше, тупість тупих. Племінники до них не належать, проте як сказати. Вони нічим не поступалися. Так склалося. А що буде далі… Без материнського нагляду… Мій вони відкидають. Я не проти… Зрадить дружина. Обмане держава. Гуртом це не подолаєш. Тільки собою. Заточеним, а не тупим. Тому я шкодую і їх. Куди більше, ніж себе. А Ліду вже не шкодую. Вона врятована.    Роками мого терпіння. Не можна перекладати помилки на інших. До того ж… хіба життя не помилка?                     

Бачу мене заклинило. На спрацьованості програм циклу «народження – смерть». Десь читав, що Чистилище нам подарував чи придумав Дант. Інші вмонтували в буттєві плати інше. Лірику, трагедію, драму. Мій домашній філолог пробувала пояснити екзистенцію як прояснювальний рух.         Від – до… Яке «до»? Рух, якщо «до» відоме, непотрібний. Не міняється нічого. Термінів менше, термінів більше, а закономірність одна: наш Творець чи Творці влади  над людством вже не мають. Їм це, може, байдуже, а що робити нам? Викидням з термітників, яким образливо чути: «Молися і врятуєшся». Від чого? Я вже врятований. Своїм «я». Не маточним і не райським, а прижиттєвим. Я читав про людину маси, про всюдисущі розсадники маскульту, і що в тому нового? Є нове – несприйняття. Без надії на підтримку мас. Це трагедія титанічна. Без титанів…                               

Ну що ж. Душу відвів і – в кошару. Невтихомирено зло Сергій натиснув на змійку виклику (вже й про мобільник в долоні забув), підняв з підлоги сумку (мама колись її довантажила б) і ступив з ванькира у сіни. Думав – з хатою попрощається, але не вийшло. Жодне з готових рішень не працює. Те саме буде і з рішеннями останніми.                                                                

Остання в попа жінка.                                                                                     

Ну що я кажу. Вони все знають.  Мені б їхні мізки.                                           

Йшлося про речників здорового глузду. А може ще когось. Дивляться звідусіль. Безіменні, невидимі. З хмар, з садка, з вікон. Не обов’язково вороги. Але й не друзі. Навіть не сумнівайся…                                                                                                                                                                                                                                

 

ХІХ

Трохи розрадила сварка з Миколою. Ціла торба домашностей.                          

-  Хто її буде носити?                                                                                         

- У вагон – я, а з вагона, кому заплатите.                                                               

- Може й тобі заплатити?                                                                                    

- Не відмовлюся. Валютою.                                                                           

Микола з роками мінявся. З вайлуватого селюка – на такого собі щокатого ховраха, чиї очі за скельцями темнуватих окулярів не переставали сміятися. На кожному, вважай, слові. Чоловікові весело. А спитай чого?         

- І що ж ви там напекли?                                                                                 

- Сухарики. На меду. Мав свіжу ногу – нашпигував часником і на цілу ніч в п’єц. Так колись баба Домка перед Паскою робила.                                          

- Чую. Ще чимось пахне.                                                                                   

- Дві качки. Трохи пересмажені.                                                                          

- Ну й хто те все буде їсти. Ліда поститься, я… Чекай, а риба?                         

- Два слоїки. Закручених. І фарширована щука. Без неї не можна.           

- Чому?                                                                                                            

- Ви ж навчили. По всьому районі збираю. Звик.                                         

- Ну добре… Беру. В борг… Ще не набридло?                                                    

Микола померк, дав себе обігнати і скрадливо запитав.                                

- Ви про що?                                                                                                  

- Не про гульки.                                                                                                       

Їх знову обігнали. Новісінький бус.                                                                        

- Чий то?                                                                                                           

- Трембачів Борис… Має заправку…                                                            

- А ти чого не маєш?                                                                                       

- Багато посередників… Не тягніть. Що ви мали на увазі?                            

- Я мав на увазі тебе. Нащо тобі  сільрада? Кожні вибори  бруднять. Влада тоже. Рано чи пізно спишуть і обскубуть, як курку.                                        

- Гадаєте, зараз не скубуть.                                                                            

- То не те. Вчорашній день – смітьова яма. Скидають що не лінь. І плюються. Такі самі смітюхи. Стань збоку і стій. Тобі заздрять.                                 

- І ви,  –  Микола повеселів,  –   заздрите?                                                    

- Я найбільше. В мені, казав батько, вбитий хазяїн. Замість нього квартирує плакса. Але то не для твого розуму. Хазяїн хоч щось корисне робить.  Не може не робити. Ти вже на ногах. Всі папери в порядку. Всі суди позаду. Живи для себе.                                                                                                 

- А ви ж чого не живете?                                                                                

- То не розмова – чіплятися за очевидне. Ти вчитися не хотів і зробив, може правильно. Може. Я теж нічому не навчився.                                               

- Саме тому тягнуть в міністри?                                                                       

- А ти звідки чув?                                                                                             

- Чув.                                                                                                                          

- Зіпсував розмову… А міністр то що – велика цяця. Ще більший раб. Поглянь, як гарно.                                                                                                       - Де?                                                                                                                 

- Скрізь, де нема людини… Я може й стану міністром. Міні – то міні. Але ж є багато великого. Мусить бути. Віра вмерла ніким і нічим. Батьки  – те саме. У Києві на Байковому ціла виставка могил тих, що були чимось… Що то змінило?                                                                                                               

- Де?                                                                                                                 

- Нарешті врубався…                                                                                     

Сергій висовгав зручнішу позу і надовго замовк. Село за селом… На овиді – шлях і за ним знову овид… Глянь на себе зверху – де ти? А глянь уверх. Назад. Ліворуч, праворуч. Скрізь ти. Плюс ще щось.                               

- Мотор, до речі, гавкає. Щось з циліндрами.                                                    

- Знаю.                                                                                                             

- Ти не один – знаєш. А треба… Підкажи.                                                  

- Вміти.                                                                                                            

- Ну… може бути. Вміти красти, вміти не красти. Всі чи майже всі щось вміють…  Треба бути… Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотків кожного з нас – автоматика. Рухома і нерухома. І тільки один відсоток – буття. Що то таке – кажуть різне. З огляду на дев’ять десятих брехні – не кажуть у підсумку нічого. Майже нічого. Якщо чув про Цербера… Пса перед воротами на той світ... то і цю мізерію змісту він заступив. Звір Всесвіту. Можна сказати – його охоронець. Приміром, від нас… Печально.                     - Невже ми такі страшні?                                                                                

- Ми дурні.        

Чому і в чиїх очах – не скажу. А сказати кортить. Це я до того, що хтось чи щось мене на це підбиває. Але далі цього не йде. Дома вночі  майже не спав… Бачиш – вдома; Київ – не дім… Менше з тим. Грубка гоготить, тиша шепчеться, хата постогнує. Ніби дикість. Так думати. Але думалося. Про такий самий хатній простір у печері.   З калориферами. Звідки калорифері в печері? А звідки вони у Верховні Раді? Як ідея і як практичне її, як то кажуть, втілення. Тіло – то Космос. У тому числі й енергетичний. Але, щоб не збитися, вернуся до печери. Скільки гірських масивів, стільки міст. Незаселених і необжитих тому, що нас прив’язали до вогню. А вогонь – до закритого простору. Не зразу і не скрізь… До того ж – хто прив’язав? Помилка множить помилки. І виправдовує їх прогресом. Може чув про панспермію? Ні, краще про інопланетян. Ідіотів на ідіоті, якщо вони насправді нас перевели із звірини у людство. Без підключення до беззатратних енергій. Йог може сидіти на льоду майже голим, а решта двоногих нищать заради тепла все, що бачать. У пустелі, правда, гріються пустелею. Але жити в ній не можуть, бо чого тільки не потребують. У тому числі й палаців. Хіба більшість земних порожнин – не палаци? Дряпаючись із Землі на Небо ми ніби мудрішаємо. Якою мудрістю? Виключно земною, бо калорифери, якби наша воля, тягнули б за собою і туди. На всяк випадок. Ти слухаєш?                                                                                                               

Микола пригальмував, нахилив вухо до мотора і вернув позашляховику попередню швидкість. Що мало означати: звичайно слухаю.                             

- Заїдемо в Збаражі на техстанцію. Час ще є… Продовжу для себе.           

Сергій звузив очі, прогнав віями павучі лапи роздратованості і повернув зорові ясність. Куди більшу, ніж допіру, бо встиг вхопити дуже й дуже незвичну образну думку: храм, що злітав і знижувався над пустельною поверхнею зряче.                                                                                                              

- Потреби в красі… Кажуть – найвишуканіші. І наймудріші… – Він ніби од себе одсахнувся. – Хіба це не краса?                                                             - Де?                                                                                                                 

- Почаїв без Почаєва. Як мурашника. Ота он церква мені нагадала про монастирську гору. Святогрішну, як і все рукотворне. Колись в Болгарії я був біля  скельних храмів. До них не піднімався, бо купив записи Бориса Христова і радів їм, як дитина.                                                                       

- Бас?                                                                                                                         

- А ти тоже чув?                                                                                              

- Ви ж пригощали. В старій машині. І в Почаєві хор має соліста. Не гіршого.                                                                                                                    

- Гіршого. Бо просто співає… Говоримо про святе, а Диявол пантрує. Аби не повернувся до вбивче простої асоціації: краса як пташинність… Пробач, це я про своє. І по-своєму…                                                                         

Микола підбив носом окуляри  і розуміюче всміхнувся: дядько ожив. Тепер дорога буде дорогою, а не лекцією. Цікавою виключно для дядька. Краще було б слухати музику. Але не весільну. Їдемо ж з похорона.                    

- Не знав, не знав і забув. Або забув, бо не знав. Але знав… Яка розкіш… Тек-с. Технології майбутнього йдуть з минулого. Без майбутнього. Чув що-небудь подібне?  Я теж не чув, хоч чув. Тільки не те, що кажу… Міста в горах. Тундра і степ – виробники енергій. Продуманими протягами. Або ретранслятори енергії сонячного вітру. Оземленого, вкоськаного. Океани – погода. Можна – керована, можна – некерована.  І так далі, і так далі… Цивілізацію нужди міняємо на цивілізацію розкоші. Виключно духовної. Можна – природної. Якщо нема заперечень. Я так зрозумів, нема?                  

- Вашу хату залишаємо?                                                                                

- В майбутньому чи зараз?  Ні! Разом зі мною. Мені набридло. Міняти алгоритми. Можу пояснити. Ходиш на роботу і з роботи – то одна цивілізація. Ходиш  з театру в театр – то цивілізація нижча. Паразитарна. Ходиш вулицями – то цивілізація шляху. З колиски в могилу.