«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Ліза спробувала перейти до Данила, але її не пустили:
- Йдемо пробуватися на роль майданівки. Стрічка документальна, але з елементами правди. Першою гине на барикадах краса. Так пишуть, а наша справа вірити. І мати з тої віри зиск. Чого скис?
Врятований від безробіття домайданний дільничий прощенно всміхнувся електрикові. Мовляв, не побивайся. Ми обоє рябоє.  Ліза не для нас. Данило погодився: не для вас, а для мене! Після школи її серед цього смороду не знайдете зі свічкою. Здамся державі. Або якомусь олігархові. А її де тримати?  Господи, врятуй!
- Тату, відчепіться! – Ліза вирвала з міліцейського захвата руку, але сказати, що мала сказати, – не встигла: її намір перебив лише раз чутий вступ до «Мелодії». З вікна на шостому. Вона дострибувала тоді… і збилася. Асфальт втік. Будинок багатіїв теж. Лишився тільки досі не бачений  міжхмарний простір над подвір’ям і хлопець, що звіряв  із записником номер котрогось під’їзду. Мабуть – Голови. Плакати вона не вміла. Кричати не було на кого. Хіба втекти. Від обпіку здогадом – це і є життя. Більше ні про що не подумалося. Туманом замість мозку… 
- Стій! Я можу й передумати. Якщо поїдеш до баби.
- Степане, не шарпайся. Потім поговоримо. Вертайся додому.
Ліза і її батько ані схитнулися. Але небезпека невідь якої біди минула. Данило це просто відчув. Як відчувають перепади вітру. А решта товариства для самої себе позникала. Поки невідь з якої височини не стала опускатися назад на  асфальт з ошметками целофану, хлібних шкуринок, листків капусти. Письменниця (її тут більше знали як викладачку Школи мистецтв) догравала свого і тільки свого Скорика не для себе, а для всіх. Як у Шевченка – і живих, і мертвих, і ненароджених… 
Спасу від життя не існує. Хіба в печалі. Не за ним, а після нього, куди потрапляєш живим. Клято живим. І – всепрощенно, але то наука складна і довга. Довша за цей ранок, на який вийшов глянути і Богумил Самійлович.
Зауваживши його на незашкленому балконі, Голова поспитав очима електрика: «Будемо брати, чи підготуємося?»
Підготуємося. Данило винувато ступив до Лізи і взяв її за дальшу від батька руку. Проте вона на його шарп не зреагувала.
- Що таке?
- Тату, тобі повернуть пістолета? – Ліза заморозила погляд на Данилові. – Я бачила, звідки ти виходив.
- То й бач. Я втомився.
Електрик витер безнадійно правицю і пішов до себе.
Голуби неподалік зреагували на це геть не схвально. Матріархат матріархатом, а  порядок порядком. Гульнув хлоп – то його право. Хто на це підбиває? Знамо хто… Носяться зі своїми вимогами, а самі…
Ліза здригнула і Данила  наздогнала. Не з каяттям, але й не зло. Головне, щоб за ними ніхто не пішов. А вона розбереться, що було, а чого не було. 
Дивлячись на неї з віддалі, батько з Головою змушені були визнати: як не крути, а вийде, як треба. Зрозуміло, кому треба. Біді.