«П’ять життiв, прозоскайп», роман

 VІІІ
Не звиклий до ста незвиклостей андроїд в принципі розумів, що саме з ним відбувається. Його команда запустила в дію довго добирані стволові клітини  живого тіла з  іменем Богумил.
 
Звідки домінуючий на їхній планеті клон знав все, що знав, інші клони довідатися не могли, оскільки були хай надскладними, але всього лиш функціями неорганічного модусу міжгалактичного життя. Порівнювати цей модус не було з чим. Хіба ним повнитися. Інколи із захопом енергетичних форм, не властивих конкретно андроїдам, але властивих Космосу. І цього було досить, аби левова частка підвидів інтелекту карликової планети так болісно відреагувала на музику. Потребуючи її все більше й більше. 
Далі розповідати нічого: зондування Землі  стало роботою, яка телепортувала себе у формі роялю у точку найчастіших посилів існування-x. З іменем Євгенія. 
Женя. Богумил почув це ім’я нещодавно. І опісля Данилове: «Досить, в мене повно роботи». Раніше говорила тільки музика. Що ж, це навіть зручніше, бо Данило теж увіходив до числа тих, хто багато чим дивував. Все, що брав до рук, що вивчав, демонтував, ремонтував, існувало в його свідомості без технологічних прив’язок до індустрії. Індустрія –  пережиток. Електроніка почасти теж, але всього лиш почасти. Попереду – повернення до витоків. Двигунами без енергозатратного двигунства. Телевізійним приймачем без приймача, вже наявного в сигнальних імпульсах відеопосилу… 
Сам Данило говорив про це лаконічно: «Мені по херу комп’ютер. Він вже є і буде. Як і світ без нього. Пишуть, що можливі виробництва без виробництва. Не чогось з нічого, а всього з усього. Комп’ютер – з листка, ракета –  з думки. Оце те, що треба».
Як можна, будучи рабом органіки, стати над нею і її законами? І як можна  чисту енергію перетворити на грубе «щось»?
Богумил запитав про це у рояля, і той відповів: «Якщо дуже кортить, можна». Неприємним у цьому відмахуванні від пояснень було  глузливе ставлення до звичного світопорядку. Властиве, до речі, й помічникам; ці олюднені схеми програм, де рівень свободи  скорше імітаційний, аніж самосвідомий, теж дозволяють собі жарти, для розумного розуму немислимі. «Що в нас сьогодні?»  – «Яїчники. Для перпетум-мобілє».  –  «Його ж не існує».  – «Для тебе. Як невіруючого». Жартували Олесь з Остапом, навіть не відаючи, що глумляться над засадничим принципом рефлексії: сподіванням на неможливе. Наразі – на невтомність дітородної здатності. Що в цьому смішного?
Поживемо – побачимо… 
Кожне нове зусилля, відчуття, нова забаганка щось у тілі додає, щось підкореговує. Немислимо складний організм при цьому стає ще складнішим, залишаючись цілком приступним для кодових програм Розуму і через Розум – для Космосу Але скільки живого залишається в живому!  Непіддатному розбиранню й збиранню з точністю до нуля.
З Данилом ми вже чи й не друзі. Так тут йменують тих, хто марнує час на балачки, випивки і ще на багато чого. Для мене поки що непіддатне тямленню. Дзеркало, перед яким я простоюю годинами, підказує: скоро почнеш. – «Що почну?»  –  «Тямити». Що ж, почну то почну. 
Поки немає потреби виходити з квартири надовго, продумаю програму подальшого тут перебування. 
Богумил зачекав левітованого переміщення на диван, проте тіло ані ворухнулося. Голова… справжня… стала виключно людською. Жодна з автоматизованих команд не  спрацьовує. Поки що йдеться про команди м’язам, які переходять у відання нейронів, але й це ще не кінець. Найстрашніше попереду – їжа, спорожнення. І хіба тільки це? Інформаційна закачка у живий мозок відрізняється від під’єднання до інтелектуальних мереж Космосу тим, що багато із спізнаного бачиш. Поглинання словників перейшло в стадію екранізації тисяч і тисяч слів. Правда, на дисплей мозку попадає не все, але попадає. А що всього лиш осягається, потребує контекстуальних підтримок небачених масштабів. Саме небачених; я чимало чого хай уявно, але вже люблю і перекидаю це почуття на багато чого з точки здорового глузду зайвого. Приміром, дивлюся на кілька рідко поливаних квіток під балконом і починаю наспівувати. Тільки для себе. І думаю… про що попало. Але таке саме гарне. Пересортиця не двору, а цілого світу відбувається постійно. За критерієм домінантного настрою…
Усього не назовеш. З того, що відбувається після насичення організму все новими й новими нервовами розгалуженнями, кров’ю, після ширшання взаємодій подуманого, відчутого і, головне, пережитого. Колишні ранкові збурення, надто реакції на світанковий дощ, вечорову заграву, на іще одне диво – запахи з мелодійних стають симфонічними. Мене накачують цілими морями досвіду, звісно ж, не меломана, але з гармонійною основою саме творчою. Данило про це каже трохи інакше: «Вас дурять. Композиторів чи художників я нікого не знаю. Письменників теж – знаю про них те саме, що й про себе. Але вони з іншого тіста. Нащо вам те? Придумане. Чи навіяне. Малим я книжкам вірив. Був навіть переконаний, що десь живуть щохвилини саме так – світло. Або в темряві, але з очима на світло. Брехня. Живуть по-різному. А вас програмують на одне».  –  «Ніхто мене не програмує. Я сам…»  – «Сам ви до того всього не дійшли б. Навіть якби погостили в нас  хто зна скільки років. Послухайте, що я вам пораджу, – драпайте звідси. Я цього не роблю, бо не можу. Але й не тільки. Я вже давно не я, а ціле людство. Але стаю собою. А ви починаєте з кінця. Не свого. Вам кажуть: «Так», – і ви повторюєте: «Так». Ще про Бога не нагадували? Теж їхнього, а не справжнього». – «У нас Богом не переймаються». – «У вас всім хтось керує? Керує. Він і мислить себе Богом. Добре, якщо не оцерковленим, не одержавленим, не долетворчим. Ви перший професор, з яким я спілкуюся просто так. Без практичного інтересу. Тому й раджу, як самому собі, – не ставайте суперроботом». 
Я б дещо на це заперечив, але спішити не буду. Поки не розберуся з тим,  хто, крім нас, почув і далі чує музику як кодувальницю інтелекту? Тут про це ніхто нічого. Забув – інтелекту всекосмічного.