«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Спробували. Не сказати – прийняла, але й не збрикнула: автобусом похитала, а з американським танком хіба подрочилася. Хоч і він урешті-решт вповз в зарослу приболотну колію і дістався нею до помащеної вапном цегляної хати з вікнами столипінських іще часів. Сигналити ні бус, ні «Форд» не сигналили. Поки на дорогу не вийшло дівчатко в полотняній блузочці, в підрізаній чорній спідниці і в разів п’ять обмотаній довкіл майбутньої талії крайці. Євгенія одразу ж, не кажучи ані слова,  заплакала. Данило теж. Борис навпаки, кинувся з машини, і якби Мар’янка не затулилася, зробив би незнамо що. А так присів і, прогнавши з горла спертість, запитав:
- Ти Лізина сестра?
- Ні.
- А хто?
- Друг.
- Чуєте, що вона каже? Друг. Вилізайте, якого біса там сидите. Друг. Здуріти можна. То кажеш – друг? А де вона зараз?
- Я її мию. В балії.
- Он як. То ви до свята готові?
- Якого свята?
- Тебе як звати?
- Мар’янка.
- Нашого, Мар’янко, свята. Твого і мого. І отих дядьків і тьоті. Женя, скільки можна чекати? Не бери нічого! Ні – бери! Моє і своє.
  
Мар’янка злетіла пахучому дядькові на руки і з ним побігла до машини. З вигином до буса, де Борис наказав:
- Шукай шоколад! І велосипед. Не моняйся – подавай… Тепер сади Мар’янку і вези. До отого он 
пана – то його подарунок. А я пішов.
Разом з Євгенією вони
мить постояли і рушили до ґанку, де їх випередила мала.
- Не можна!
- Чого не можна?.. Згадав – вона Лізу миє.  Приєднуйся, а ми почекаємо.
Шипіння сойки і качине тахкання прийняло в себе емоційну зайвину тих, хто сойку і качок почув. А хто не чув, ті позадирали очі до неба, де з’являлися і гасли спалахи ластів’ячих животів  Виліз з буди пес і додав до пташинних вилясків глухувате «гав». Вирішальне у накочуваному на Богумила проясненні того, чого він хоче, – все це бачити,  усім цим бути…
- Яка краса!
- Де? – Данило заспокоювався і себе вже не обматюковував.
- Дурне питаєш. В тобі, в мені. Чи ти її уявляєш у вигляді чарки? Чи закусі? Я, до речі, п’ю. Везеш назад ти.
За відсутності мангала чоловіки підрівняли дровітню саперною лопаткою, зробили  яму і запалили пробний вогонь. Дрова і два бачки  шашличних розфасовок поміняли довкілля з традиційного на екзотичне; Борисів брат приніс дюжину щільно поскладуваних крісел, оточив ними чималенький розсувний стіл, виставив… Навіть Богумил сковтнув слину при  знайомстві очей з  коробками червоної риби, буженини, сала. Хліб, помідори, сири поки що у тарелі не викладали. Неясною була доля смажені: шампурів було теж дюжина, а їдців – невідомо.