«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Феноменально.
Тоді я додам наостанок: «Лізо, пробач, що ми в твоє життя залізли, не питаючись твоєї на те згоди. Хто зі мною не погодиться – посперечаємося по дорозі назад. А зараз просто послухайте. Ми скрізь і навіть оце  зараз тут не одні. З нами наше минуле, наші помилки, мрії, чиїсь на кожного з нас сподівання. У том числі й сподівання – не дивуйтеся – Космосу. На те, що ми існуємо з урахуванням його не просто наявності, а життя. Ця думка останнім часом мене іспитує.  Ліза, як сказав Данило, прекрасна. І в очах Данила, і в очах Сонця, і в очах всіх видимих і невидимих зір. Це величезна відповідальність – бути носієм чогось виключного…  Я згадав про Космос. І знаєте, чим в мені та згадка відлунила? Наказовим: «Не лізь! У життя поза собою. Тільки живи. Але живи життєдайно!» На цьому мовкну. А тепер виконую наказ богині цього Едему. Твій, Мар’янко.
Ракетниця слухняно послала уверх  шелестливу заяву ще однієї душі на честь   бути   підлеглою   не   лише   Землі, а   й   Неба.   І    Небо     відповіло багатопелюстковою згодою.
ХХVІ
Що краще: бути напитим і наїдженим, чи внутрішньо висвіженим? Добре те і те, але найкраще – бути любленим. Точку зору Данила не поділяв хіба новий його шеф, бо про неї не знав і не думав. Думалося про речі складніші – чому біда така многолика? Борис Васильович мовчки випльовував, видихав, приправляв не вартою чужих вух лайкою ошелешливий епізод з Лізиною бабою, що прийшла чи приїхала з базару, довго розбиралася – звідки стілько гостей, чого їм всім треба? Привітань з днем народження онуки вона, складається враження, не чула. Зате почула голосне Борисове: «Товариство! Забув нагадати – вбиральня в автобусі». Що за вбиральня? Привезли з собою? Нащо?
 Для того, що треба, – було написано на розпашілому виду звільненої від випитого Євгенії, яку стара жінка одразу зненавиділа. Схитнула ця ненависть також заводієм цього гармидеру – чарку в Борисових руках, налиту  для тої, що цілий вік обходилася нужником, стара відштовхнула. І більше на подвір’ї не показувалася.
- Ти що, з бабою посварена? – запиталося у малої, аби запитатися – Борис вже знав все, що треба знати, але не хотів знане в себе впускати. 
- Вони всі тут посварені. 
Мала не додала – крім мене. Бо вміла прощати. Данилові, йому, всім, хто її бідність підсолодив. А на  Борисовій мові – узаконив. Правом її відфутболювати. Разом з теж життям. Це теж не дало йому напитися. Лізу він бере під свою опіку. З Данилом, без Данила – не важливо. Важливо бодай у цьому випадку не забувати про повну беззахисність добра. Не чинного, а мученицького. Церковні великомученики – то театр. Або, як тепер кажуть, кіно. Лізу привезли сюди – терпи. Приймуть у коледж – те саме. Мільйони Ліз… терплять. Виходу ж ніякого. Його дружина – теж Ліза. Донька – ні, але поки що. Поки не підступить до горла перше «Не хочу!». Розумію-розумію – хотіти не означає права на те, чого хочеш. Ну й моральні всілякі критерії, правові. Але все це  блеф. Устами чи в устах кошари чиновництва. Такого самого безправного, як кошара рабів…
…Отак завжди – починаєш з одного, а тебе перехитує в словоблуддя наїжджене… Кошара передбачає найперше ситість. І найостанніше – теж ситість… А ти про що? А я про добро. І голодне, і сите, але ніякими гуртожитками не розгороджене зі злом. У ньому самому… Те саме краса...
- Женю, Ліза дуже гарна?
-   При Данилові про це не питай – освиніє.
- І все ж?
- Безаналогово. Коли  стати не гарною неможливо. Ти це хотів почути?
- Не зовсім. Вона гарна, як жінка, чи й ще якось гарна?
- Ще, ще, і ще. Багато ще. Краса не матеріальна. І ти, і я це чули не раз. Вона є, якою є. Дівоцтво в глянцях обміряне, прораховане. А тут – одинність. Слово-причепа. Зараз згадаю, звідки воно вискочило. Ні – перепила. Ми гарні вже тим, що я – не ти, а ти – не я. Але до краси нам далеко. Як до Сонця.
- Щоб згоріти?
- Щоб сяяти. Без підсвіток. 
- Дозволю собі коректу. – Данило глянув через дзеркало у  салон. –  Чарівність. Вона на рівень вище досконалості. Особливо канонічної. Канон – психологічний договірняк… Лебединність. На цьому пасеться балет. Танцює стерво, а ти возносишся.  Часом показують красунь різноетнічних. Здригуєш не завжди, але обов’язково… Ще краса болить. Бо має долю квітки. Всі узагальнення, загалом, брешуть. Про це теж не варто забувати. Краса катує. Не навмисне, але й навмисне. Я що хочу сказати. Ви всі сьогодні теж були красиві. Я вам дякую.