«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Щось в лісі здохло. А Лізі ти подякував?
- А Мар’янці ви подякували? Я везу їх в собі. Обох. Бачили, як вони хапають одна одну за руку. Коли рушають з місця, чи зупиняються. Контакт – підзарядка – знову контакт. Краса – різновид енергетики. Якій в тілі і в душі беззатратно любо…
- Чого замовк?
- Думаю над «любо». Щось в цьому є, але тільки щось. А загалом краса дитинна. Прошу,  – Данило майже призахідно усміхнувся, –  не ображатися.
- Все? Дозволиш мені? – Борис Сергійович вперся ногами аж у перегородку мотора і вибачно оглянувся на Євгенію, якій сидіти спереду було б зручніше. Але в них з Богумилом, схоже, йде до роману. Тоді нема проблем.  – Там, звідки ми їдемо, всього тут чутого не існує. Ми були, ми є і нас нема. Навіть в Лізі і для Лізи, поки вона просто красуня. Для села одна, для Києва інша. При ній ми теж були б іншими. Не з делікатності, а з невтомно і невблаганно працюючих законів сполучності. Якщо Данило з Лізою одружиться, то з Лізою не зовсім тою, якою вона стала б в обіймах не Данилових. Життя  пересортовує всі духовні і душевні наші якості. А частину з них  бракує як непотрібні. Тобто нас справжніх нема.. Ми собою лише здаємося. Навіть для самих себе… Як і завдячуючи чому Ліза уникнула стандартизації, ніхто не знає. Навіть вона. Про що йдеться? Про Лізу окремо Данилову, окремо мою, окремо Женіну, окремо  Богумила Самійловича.  Він мовчить, але про що мовчить, нам не каже. Чи скаже? 
- У мене доволі бідна база даних. – Богумил обережно накрив руку сусідки, котра саме дісталася його паху. Але пальці  Євгенії з чоловічої набухлості втікати відмовилися. – Краса надзнаннєва. В утилітарному розумінні цього слова. –  Він спробував трохи від  Євгенії відсунутися, щоб говорити вільніше, але його не пустили. – На Землі багато красивого. Крім жінок. Те, що вище від статевого потягу…
- Чим же воно красиве? – У голосі Євгенії глум переважив нетерплячку. 
- Я не закінчив. Краса дуже вітальна.
- Наскільки дуже? – Данило не все бачив. Але все знав.
- Вона не рахується з досвідом. І таким, як в мене, і таким, як в тебе.
Данило несподівано напівобернувся. Борис поклав лівицю на кермо не з переляку, а щоб розмові не заважала навіть така гонорова пані, як смерть.   
- Чому ж тоді, – у Данилів голос увірвався  простір не переживаного, а давно передуманого. І лише зараз пропонуючого себе в співбесідники. –  …Чому ми менші за відчай. Де дівається ваша вітальність, коли ми зневірені. Знаєте, що мала мені сказала, коли я її вів до хати?
- Вів для чого? Тільки щоб переодягнулася?
- Повіриш – так. Це плаття нас ледве не розсварило. Вона через нього нічого не їла. А те, що ти понавозила… Я цього ніколи не забуду. Якісь cвітерки, штанята, шорти, сорочки… Я й не знав, що таке існує.
- Вона його все перепробувала? – Євгенія стиснула нову свою забавку так, що  Богумил глянув долу. Не з осудом, а  з остраху за зіпер.
- Не все. А сказала все: «Я пробувала втопитися».
- І ти повірив?.. А де втопитися? В балії?
- Можеш насміхатися. Тобі дозволено. Ти себе давно перемогла. А вона ще й не починала?
- Перемагати?
- Стікати кров’ю. Ти про це писала: “Роки як шереги постинаних голів. Віри, Надії, Любові… Черга, Жінко, за малозначущим – Жіночістю. Її карають на горло останньою. Слава Богу, не ті, кого любиш».
- Не став крапку. «І хто любить. Вже, на щастя, не тебе».
- Мудро. – Сергій Васильович  знову заміряв ногами довжину лобової частини салону. – Де продається книжка?
- Вже не продається.
Хіба я.
- Так я й повірив. Богумиле Самійловичу, не боїтеся конкуренції?
- Побачимо. – Натуралізований прибулець ще раз спробував одержати право на бодай порух, але його не одержав. Тільки стиск і закодований ним наказ: «Сиди!».

ХХVІІ

Тимчасом Ліза закінчувала перемірку всього їй привезеного. Спершу на собі, потім на Мар’янці. Підійшло все і нічого. Мар’янку це анітрохи не опечалило – в неї є одяганки кращі. Нема! Дивися – Дрезден… Париж… Відень…  Ану-ану. Стій і не дихай. Розтинаємо, зшиваємо і замість світерка вийде осіннє платячко. Люкс. Пішли – нажеремося.
- Я вже не можу.
- А ти про мене подумала? Не можу. Зате я можу. Поки баба не позаносить до льоху. Вже заносить. Побігли!..
Бутерброди з червоною рибою, дві тарілочки з тортом і ковбасна нарізка залетіли у паперовий мішок, а з ним – у захатню в бузковому підліску   схованку на одному, сказав би хтось з киян, диханні. А баба, що навмисне чекала на льохових сходах закінчення цього грабунку, подумала інакше: «Молодці. Не хтіли, щоб про нас казали, ніби ми тут голодні. Горді, як і я». А якби вона ще побачила Лізину й Мар’янчину після торту мармизи, то взагалі заспокоїлася б. Бавляться у культуру. Поки не припече. Чи хотячка, чи голод.
Дівчата саме так не думали. Бо відпочивали. Від уваги до себе не  таких, якими вони є.