«Пустельник», повість

Ти поглянь – нікого.                                                                                       

Він відсунув з дороги торбу з наїдками і зазирнув до кімнати дружини. Потім – на кухню. І аж потім зняв з вішака для шаліків і наголовників аркуш з гостроверхим вибаченням: «Ми за містом». Хто ми? І чому без  есемески. Чи була?  Не було.                                                                               

Кислотні викиди тривоги черконули середину, спробували стати страхом і коміть головою покотилися  геть. Через груди до мозку. Замісто – бордель.                                                                              

Не гарячкуй. Хіба ти не в борделі?                                                                         

Я в своїй  хаті.                                                                                              

Прекрасно. Розумно, точно… Само собою – безгрішно… А це що?        

Живіт ошпарив удар сонячної млості. Поруч з його кепкою висів сріблястий панцир  анаконди.                                                                                   

- Де ви?                                                                                                            

- В «Україні». У Насті щось з серцем.                                                          

«Україна» – санаторій. Настя здорова, як дзвін. Була. Хіба… – Млість стала льодом.  Ворзель недалеко. Але й не близько.                                                       

- До вас приїхати?                                                                                      

- Не треба. Путівку вже вибили. На моє ім’я. Хочеш з нею поговорити?..                                                                                                           

- Можна… Привіт. Не вберіглася?                                                       

- Нащо. В нього довідка про фертильність.                                                  

- Стратег. А нашим що сказала?                                                                      

- Поки нічого. Варіант є, але подумаю…                                                            

- Думай головою. Я завтра приїду.                                                                       

- Не треба. Мучиться? А ти б не мучився?                                                                       

Мобільник згас і засвітився знову. Ліда.                                                                

- Ще чимось здивуєте? До речі, я поховав Віру.                                          

- Не питали, чого мене нема?                                                                                   

- То ти знала?                                                                                                

- Випадково. Але Ніна з Настею вже були тут. Не переймайся. Приготуй щось предковічне. Я замовляла Миколі качку. А щуку постав в холодильник. Післязавтра, якщо не забув, ми розписувалися.                              

Сергієм схитнуло. Давній докір: «Грамотна з безграмотним»,  –  застряг не в горлі, а в легенях. Колись  серце таки вистрілить. Скільки можна заковтувати.                                                                                                  

Що саме заковтувати?  Казишся, як на переміну погоди. Ні дня без закипів. Теж не завадив би санаторій.                                                                   

Аякже. У Насті вже животик. Щоранковий шпацер. Ощадливий інтим. І провал у безвихідь.                                                                                                       

Чому – вихід є. Сергій виставив на стіл привезене, відкрив холодильник і спробував  зрадіти слоїкам із закрученим карпом, із засипаними льодом вуграми, наборові з повидл і малинового варення. Качки поклав у довгуваті тарелі. Напахчена свиняча нога розізлила, тому залишив її напотім. Коли перебере безлад морозильника.                                                        

Вихід – аналізи. Колись же треба з цим покінчити. Від нього не вагітніла навіть студентська пасія. Зараз вже тричі бабця. Не береглася принципово. А може й береглася; принципи можуть бути медикаментозними. А можуть і не бути…                                                                                          

Доля. Сергій вивчив нутрощі холодильника, порозпихав по більших в них пустотах привезені дарунки і прибрав пазухи льодовні із зору. Осудливий чмок  дав дозвіл на перепочинок. А чому осудливий? Бо забув про щуку. Фаршировану.                                                                                              

Тішся. Тебе не засуджують. Чи засуджують? Життя всепереможне. На кожен абстрактний посил має сто присмачених хіттю відповідей.                           

Хіть – то не хотіти, а могти. Нестримно. А ти аналітик. То те саме, що імпотент.                                                                                                                       

При гарному настрої  у внутрішніх його балачках переважала іронія. Збоку майже невловна.                                                                                             

Звідки гарний настрій? А звідки в Києві Настя? Взагалі – звідки сміх? За будь-якої погоди. Імпотенція – зрозуміло: з переситу. Одноманітністю. Настя  –  подарунок. Як в Каракумах говорили – свіжак. Не свіжий, але дразливо несподіваний.                                                                                           

Для вічного кохання необхідне нещастя. І стрим. Є спостереження й інші, але вони не на часі. Сергій насмішкувато оглянув блискучекастрюльну кухню, де завше релаксувався. Навіть коли жив на нітрогліцерині. Бувало й таке. Сім'ю рятувала квартира. Заради неї став чиновником. З утечами за кордон. Теж заради неї. Ясненько… Чому складнощі навалюються скопом? Батькова хата нікому не потрібна. Він, коли задуматися, теж. Робота – дама терплячіша. Бо певна – без неї він ніхто і ніщо. Ніхто не нападає саме через це. На роботі.                                                        

Колеги помиляються – він просто хитрий. Є рівні відомчі і є загальнодержавні. І є дотичні до політики. Останні два він, навіть набиваючи синяки, обходить. Живе напівзігнутим. При його рості – майже мука. Але майже; куди більшою та мука була б при партійних розборках. Партії – блеф, то зрозуміло. Але й квотні  посади. Він всього лиш фахівець. Кликати далі кличуть, але він вдає, що боїться. Не зовсім. Терпляче жде з'яви держави. Бо імітаційні її подоби приречені на загин. Без нього. Як якоїсь там державної скрепи…                                                                                                           

Хату він нікому не віддасть. Себе – побачимо.                                                      

Повернення до Києва  –  то повернення бойове. І – засадниче: він знову він. У собі: завтра на роботі з'явиться робот. А вдома після роботи – лежень. З деякими назрілими потребами…                                                                             

Перевдягання у свіжовипраний і випрасуваний кабінетний костюм релаксацію вивершило: після вбиральні до ванної зайшов  неголений мачо, який глипнув на себе трохи зверхньо. Пора б  виглядати солідніше. Червонодеревна хата з бухарськими килимами, кобичками для чорно-золотавих ваз, шаблями і кинджалами з алжирських торжищ, з чималою, якщо рахувати купно, франкомовною бібліотекою, з горами сяючого кришталю кликала до… Вірно – голярки. Не дорожньої, а (Сергій взяв до рук нефритовий станок для лез, на нього навіщось дихнув) домашньої. З піною  теж паризькою. До стаціонарного у Ліди і в нього телефону підходити не став. Хай гуде. А чому гуде? Штовхнуті ногою двері пустили до вух звук не здушений, а дріботливо переливчатий. Весна. Про це чомусь не думається, а вона під дверима. І за вікнами…                     

Рушник, з яким Сергій обійшов усі три (безвіконний хол сяяв сонячними замінниками)  хатні окремішності, пахнув по-різному. Якщо дивитися на розквітлу вишню – пергою, якщо на поплямлений кетягами жовтавого цвіту кленок – безіменною клейкістю, а в пройми між тополями – вітром. Тут, на Нивках, куди більш норовливим, аніж у центрі.                                 

Легковійно власницької пихи умить не стало. А весна заболіла. Майже пекельно. Виходить, справді повернувся. У колесо білки. На ймення – побут…                                                                                                                                                                     

 

ХХІ

Що можна не робити – перетерпи. Навіть якщо кортить зробити. У тому числі й приємне для Насті. Сергій взагалі то подумав: «Приємне для себе», – але рештки розчавленої учора гордості перекрили видих. Фу… Прикрість за прикрістю. Смерть сестри – це, як не крутися, закономірність. Печальна, важка, безальтернативна. А от чоловік його приблизно віку і статури… кошлатий… неголений… франтовитий… – міг би не з’являтися.                  

На вході до санаторію їх розметав дядечко не з животом, а животищем. Перезирк «постраждалих» був більше ніж дружнім, чого не скажеш про запитливий один на одного погляд перед номером вісімдесят сім. Але вихованість є вихованістю: Сергій постукав і, зачувши: «Заходьте»,  –  штовхнув двері і відступив убік. Мовляв: «Прошу помилятися». Настя його з’яві не здивувалася. Інша річ – гість, що дивився на їхнє: «Привіт – Привіт» як на малозрозумілу виставу. Розтлумачену  веселим: «Це чоловік моєї тітки. Знайомся». Запитання: «Як летілося?», відповідь: «Дякую, добре»,  – Сергія оговтали. Він теж доїхав нормально, привіз соки, солодощі, банани і мусить спішити, бо за годину в Києві почнуть рости пробки. «Що таке пробки?» –  «Багато машин». Російська вимова лондонського зальотника була безмірно гіршою від Сергієвої французької, але абориген волів не гратися у рафінованого європейця. Тим більше, що гість міг французької не знати. А обрати для ближчого знайомства німецьку, яка подарувала йому таке миле пеньюарне створіння. З доволі помітним нагадуванням про авральний шлюб. Ніна повідомлення про цю пригоду вислухала невдоволено: донька їй влаштувала рознос. За фрукти само собою – вранці вона притарабанила банани теж, і Річард поцікавився, навіщо їх стільки? Поцікавився не в матері, а в доньки.  Що та відповіла – невідомо. Але родичам наказала не показувати більше носа. І до Ворзеля, і до Лондона, куди вони вилітають завтра. Вони з Річардом…                                                     

Лікувальна бліц-розминка була ідеєю Річарда. Змусила до неї затримка з дозволом на пологи в якійсь знаменитій-презнаменитій клініці. Дозвіл він урешті-решт викупив, українські огляди, консультації і капельниці лишилися позаду. Попереду – поповнення. І покращання. Англійської раси і англійської культури. Ліда за розмовою сестри з чоловіком  слідкувала меланхолійно. Мрія закадрити якогось іноземця – то родинна їхня  заначка. Для цього в Німеччині, де служив батько, сестри набиралися знань з ресторанного етикету, їздили до західного Берліна, там не раз затримувалися. Настине вільне шпрехання – то мамина праця і гордість. Якби не викладачі вокалу (в музучилищі  Ніна підробляла як економіст), донька пішла б по її лінії. Але стогони: який талант, який голос,  яка попа, – перемогли. Та й сама Настя з першого ж курсу училища взяла курс на Київ. І вже завоювала  Лондон. Вперта як не знати хто… Але то пусте.                                                                     

- І як тобі мій зять? Сподобався?                                                                   

- Він хто? Теж оркестрант, чи вище?                                                            

- Диригент.                                                                                                                

- Має смак.                                                                                                         

- Настя?                                                                                                           

- Диригент.                                                                                                                

Більше сестри Сергія ні про що не питали. А він більшого й не потребував; село     не в одного нього вкоренило замиреність з правом вищих каст на артефакти каст нищих. Саме артефакти: балачки про моральні якісь переваги народу над панами чи правителями він спростовував (у собі й для себе) доволі своєрідним потрактуванням долі Шевченкової Катерини. Те, чим вона привернула увагу улана чи драгуна – яка різниця, було не душею, а тілом. Байдужим до себе як морального продукту. Категорично: Шевченко ніде не заторкував питання якихось особливих душевних мук. Загальнолюдських і дівочих. Лягла, народила і обездолила.  Саме на цій думці Сергій завше відчував наближення сліз. Яких – дослухатися не варто: почуєш пекло. З мільйонами мільйонів нещасних тільки тому, що віруючих.  Безвірних пекло не потребує.                                                                                            

На роботі теж доводилося не солодко. Якби не був мовчуном, не вилізав би з перекурів. Хоч траплялися і вони. Суто смакові. Ще з радянських  часів він не терпів помпезності. Однаково тупої що в запакованому в шерсть і жирові мішки старомодному начальстві, що в столах і шафах  брежнєвських адмінустанов. Цих закостенілих слідів соціального анабіозу Київ зберіг достатньо для того, щоб вже на підході до чогось республіканського чи обласного скисати, ставати дурнішим, ніж ти є насправді. Навіть в очах жіноцтва, яке перескакує з часу в час не швидше, а негайно. Ще вчора пріло в бархатах, а зараз лякає погляд прошвами, прозоростями,  коліньми литва доби модерну.                                                                                                       

Свій перехід в кабінет з передпокоєм, не з одною а  двома секретарками він почав з відвідин господарника. Потім – втомливих дзвоників до мебельних магазинів України прикордонної. Західноприкордонної. Йому, що заробляв для  країни мільйони валюти, чеки на сотню тисяч гривнів не опротестовували. І совком з його департаменту аж засвистіло. Нахрапом, бо невдовзі почалося: нащо, чому, за які шиші? За такі самі, що й вам, пане такий-то або такий-то. Але Сергія ніхто не переплюнув. І саме тому двічі турнули вище, щоб пересісти в кабінет-лялю. Потім лялю ще кращу, в якій він зараз, подейкують, досиджує.                             

Настя його таким не бачила. Спокійним, владним і чемним до горлових спазм. Згадує про нього, чи ні – вже не важливо. Треба звикати до безперспективності як норми…                                                                               

Це ж яке щастя – опинитися зараз… Не соромся… – в Середземному морі. Хай не молодим. Хай не щойнообдуреним, а обдуреним назавжди; це пусте, пусте і пусте. Майбутнє з’являється, коли вмирає теперішність. Піди знай, коли вона ще не жінка, а юнка. Не спізнана, не збриджена. Як набридає все тимчасове. Дивишся на себе в коридорне люстро і гадки не маєш, що колись ця довга шия, ці вузькі плечі і хлопчача талія заболять…невиліковно. Чи могли б вони стати перевагою над тим кучматим страждальцем?                      Чому страждальцем? Питай в Насті… Якщо вона знає, що таке страждання? Гаразд, не будемо ускладнювати… Знання – річ дзеркальна… Краще без них. У морі  я був не причорноморським, а, вже сказано, аравійським… принцом. Яхту похитував бриз. Зміно-прохолодний, що скидалося на незвідану мову. Внизу, під палубою, спілкувалися не нею: українське посольство і господарі святкували закриття проекту. А я, що все власноруч  перепровірив, переписав і завізував – відпочивав істинно. Тобто не пив, не виголошував промов, бо чувся Нафтовиком з немислимо великої літери. Всесильним, всезнаючим, всеуміючим. І раптом… Кожне життя складається з кількох раптом. Або бодай одного… Перешепт  бризу з охляло приспущеним вітрилом утік в море. Само море глибоко-глибоко зітхнуло… Я невідь чому перестав дихати… І з-під ніг… хто це переживав, мене зрозуміє… з палубної пройми зринула мелодія тужного, як усяке щастя, жалю за… щастям. Без бухкання, але з серцебиттям барабанів, з перемовинами струнних… І скриком не голосу, а муки злиття… чогось з чимось… земнонебесним.                                    

Хто я такий, щоб це пояснити? Ніхто. А зараз? Теж ніхто. Але про це знаючий.        

                                              

ХХІІ

Приємно – думати, куди важче – жити. В надрах досвіду. Його звалища куріють до одуру, проте спробуй ступити за їхній край і тобі кінець. Як людині. Само собою – не кожній. Короткочасне колись захоплення церковною службою  (голос, щоб там не говорили, він має:  баритон) наблизило до розуміння розмаїтих високостей. Але тільки наблизило: піднесеності н а д  усім звичним можливі лише внизу, серед звичного. Якщо ж воно тебе дратує – пиши пропало. Тобто катуляйся по землі чи злітай разом зі сміттям над нею, це навіть цікаво. Проте розум не живить.                   

«То й не треба!», – не раз вигукувалося, і тоді звідкись долинало: «Високе вимірюється… низьким». Пауза у чутому була трубною. Доводилось вірити… Навіть в пустелі.                                                                                     

Помірно (в селі навпаки – вибухово) розквітлий доокіл повертає дитинство. Сахара – теж майже дитинство. Оази там не міняли одеж, але цвіли. Короткочасно, проте так  само шалено, як батькова черешня. При батькові і без батька… Вражало й інше – колір спекотності.  Коливчасто білий. Знав би, якими піски виглядають серед зими, восени, у березні, щось путнє сказав би і про пустельну весну. Безпорівняльне. А так – черешня…               

Краса мучить. Невисловлюваністю. Робота теж мучить. Одне і те ж. Якби не відлучки в Кабмін, в Адміністрацію Президента, не дорога туди і назад – мав би потребу в психоаналітикові. Хоч звірієш і на вулиці,  де спродуються навіть шуми. Демонстранти, протестанти, солідаристи, просто наволоч. Оплачувана і не оплачувана. Це видно по обличчях. Потребу в стогоні зроджують фізії старших жінок. Життя в них вмирає раніше, ніж в однолітків-чоловіків. Полишаючи замість себе тупість, озленність. Гречко- і пшонолюбні заробітчанки – то каста чи страта особлива. Весни для них не існує. Трудящої – я тільки про неї. Продираєшся крізь їхні  гурти  і  просиш Бога – «Знищ!». Дружину Лота перетворив на соляний стовп  ні за що. А тут є за що.                                                                          

То скажи. За що?                                                                                             

За животрупність. За наукою – вимушену, проте це звичайна логічна відмазка. Що змушує Лідину сестру підробляти антипрезидентськими криками? Про переконання забудемо – у відбракованого жіноцтва вони клімаксуються так само, як мислення.  До доньки їхати заборонено, сестра на роботі, зять – ненавидить. А біля Адміністрації – кореспонденти, чоловіки. І  море самоповаги. Настя скоро народить, і мамуся таки здиміє. Хоч би скоріше.  Автоматичний зазирк під рукав вперше одягнутої сорочки трохи настрій вирівняв: часу для повернення на службу море. Костюм теж радіє висмику з річної сплячки.  Парадуйся і  живи.                                                                

Заради чого? Травень з вулиці Грушевського це запитання не прогнало, а нагадало:  його вчергове ошукано. Сказати – вбивче, не повертається язик. Почасти винен сам. А решта винуватців – ось вони. Київ, Україна, Європа. Нікуди не діваються, хоч би ховався від них, як страус.                                      

Страус не ховається – це байка… Байка на байці… Сергій підійшов до філармонії, взявся вивчати афіші, репертуарний аркуш. Пам’ять в цьому участі не брала – відфокусувалася на Насті передостаннього приїзду. Шість з чимось місяців пройшло, як вона отут десь стояла. Про що в очікуванні форсистого дядька думала, не дізнаєшся навіть з комп’ютерами NASA. Програми зчитки і програми завантаження жіночого розуму різняться непередбачувано. Хто думав, що вона скаже: «Я вагітна». Вагітна то вагітна, але слухай далі: «Від англійця». Біс з ним, з англійцем, але й це не кінець. «Ми місяць тому взяли шлюб. В соборі, де я підробляю». – «А він що – католик?»  –  «Я не питала».                                                                          

Вагітна вона, звісно, не від англійця. Як і не обов’язково від мене. Але народжувати хоче в Англії. Щоб англійцем став син. Її мамуня – за, Ліда – за. Мене, що свою справу зробив, ніхто ні про що не питає. Яку справу? Дав дозвіл не берегтися. «Думала, що нічого не вийде». Це ж Настині слова. Виходить, думала до того, як…як…як… Потішилися…                                          

Гаразд – я ідіот. Настя – розумниця: вивела мене з гри і квит. Не стану ж я наполягати на одруженні. Кортіло б, звісно, якихось переживань, любові… Цить! Головне – син… онук… Рід продовжується. Не мій – так вийшло. Але чому саме так?  Виключно у моєму випадкові пояснювати довго. Якби трощив дівчат ще в селі – не звик би до жалю. До нього не звикають, згоден, але й не заважають рости, як де-небудь за хлівом – самосійному кленку совісті. Щорік більший, більший, а там – дерево. Звідки я знав, що воно в мені є?..  Не покинув Ліди? За що? Ні за що. Росла гарною і гарною виросла. Все решта – як у людей. Тоді я – не людина? Десь так. Сергій з напівусміхом оглянув Європейську площу, нагнав з очей вологу і рушив униз до Поштової. Все те саме й не те. Річ не в ньому: час справді тече. Що бачиш – того нема. А що є – його не бачиш.                            

Син – реальність. Тому, що його нема. Ще нема. Донька – ірреальність. Є ще, як її? – гіперреальність. Наді мною, моїм життям. Поки живий – чуєшся часткою світу тебеподібного. Всього лиш. Без тебе він…                   

Досить! Безтебність – вигадка. Існуюча, цього не заперечиш. Але неможлива. Якби Бог був людиною, він цього не витримав би. А я витримую.  Без слова докору. Де краще, там і краще. Чого ж ти… Хіба я коли-небудь звідси втікав? Виростав з цього всього – це правда. Проте чужину завжди вважав чужиною. Доладнішу за оцей річковий вокзал, сіру набережну. То й що? Батьківщина – не вони. І навіть не Майдан чи камінний Шевченко. Любов – сирота, додаток до існуючого. Майдан вже був і відбувся. А України як не було, так і нема. Існуючої в мені, в отій он пурпуровій кобіті. Стільки язиків полум’я. На шиї, на ногах, у волоссі.                                                   

Відвернися!!!                                                                                                   

- Не відвертайтеся, Сергію Леонтієвичу. Любий Сергію Леонтієвичу… Я їду за вами від Кабміну. Побачила, як переходили дорогу. Такий згорьований. І розкрилений. Горе розкрилює…                                                             

- Всіх?                                                                                                                

- Майже. Добрий день. Підняли мені настрій.                                                     

Сергій потис протягнуту йому рукавичку. Потім глянув запитально на небо і поцілував  Зорянину щоку. Опісля відсвіжені весною губи.  Зоряна витерла йому рота і теж поцілувала щоку, губи і бороду, після чого поменшала рівно на голову.                                                                                       

- Ліпота.                                                                                                           

- Не кажіть. Ходімо в машину.                                                                      

Заговорили вони після Московського мосту, під яким Сергій забрав руку з гойдливого Зоряниного стегна.                                                                     

- Вже везти назад?                                                                                           

- Ще ні, але… Встигнеться! Кажете – нещасний?                                         

- Дуже. Я заздрю. Не їй чи вам, а всім нам трьом. Порідненим любов’ю. Не одне до одного, цього може й не бути, а – до любові. Я цілу ніч читала. Щоб не плакати.                                                                                                        

- А плакати чому?                                                                                           

- Бог його знає. Старію. Це в цілому. А конкретно – починаю каятися. Багато наображала. А ви ж такі самі, як ми. Коли без нікого.                                   

- І не можна нічого вернути?                                                                                    

- А нащо? Що було, те загуло. Чули, як міст над нами гримнув? Ви прийняли руку не тому, а мені було наказано: «Припини!».                                     

- Що припинити?                                                                                                      

- Ставити сіті. Я відьма.                                                                                  

- Вірю. Стільки спекотності. Рука вже почала смажитися.                                    

- То дурне. Покладіть руку ближче. Ще ближче. Жіночість, то тільки це. Все решта –  спільнолюдське. Вам легше. Майже нічого не приховуєте.                

- Не зрозумів. Ага: одяг –  не тільки одяг. Тоді більше не буду. Простіше голими.                                                                                             

В його очах сколихнувся регіт. Ще не втямки, з чого. Згадав.                         

- Розповідати? В Москві. Аспірантській. Ви слухаєте? Якщо ні – то ні… Мав товариша. Москва – то  метро. Для нової історичної спільноти. Стара їздила тролейбусами. Мій узбек вже був одруженим. І без жінки мучився.           

- А ви ні?                                                                                                         

- Як коли. Затявся захиститися достроково. Море обрахунків. А він поснідає і починає співати.     Його дисертацію писала кафедра. Раз до мене приїхала землячка. Математик.                                                                             

- Коханка?                                                                                                        

- Не обов’язково. Я забрав і повісив до шафи кожушок. Наш. Тобто подільський. Потім (була клята зима) светер, Потім поміг стягнути водолазку. Кофтину вона розстебнула, бо в метро зіпріла. Сіла, подивилася на замерзле вікно і стягнула спідницю. І коли кинула її на ліжко, взялася стягувати рейтузи. Про узбека забула, бо про нього ніколи не було мови. Під рейтузами було щось святкове. І тут тріск. Що він побачив, знає тільки він, його культура, історія і колективне підсвідоме. Звісно, узбецьке.                               

- А що сталося?                                                                                               

-  Ліжко луснуло. Під вагою, я вже сказав… Забув, не сказав: Олеся важила вісімдесят кілограмів. Якби вона на Саїда лягла, було б двісті. Це я до того, що оголеність матеріальна. А одягнутість духовна. Якби на Олесю дивився я – ми б з нею як ангелочки: тріп крильцями і під стелю.                   

- А якби на вас лягла я, було б…                                                                   

- Трохи менше двохсот.                                                                                  

- Домовилися. Страждайте далі.                                                                    

Аж на Петрівці, знехтувавши поворотом на Поділ, Зоряна мрійливо зітхнула:                                                                                                                    

- Стільки було можливостей. Дуріти, роздягатися, боротися. В мене мінімум перший розряд. З борюкань. І що в підсумку?                                      

- Що?                                                                                                                

- Перший розряд.                                                                                                     

Дитинна зелень узбічних сквериків, пустирів, невирубаного лісу то сахалася траси, то до неї підступала. Ніби з цікавості до  потоків  заліза й смороду, з яких майже ніхто не втікає, у видолинки з жовтавим первоквітом… Зоряна цей район Києва знала лише автопілотно. Викладала на Печерську і печерськими деревами обмежила просценіум вистав столичної суєтності.  Спостережуваних з кермом у руках. Виключно: виходи до банкоматів і супермаркетів робилися нальотами і з офіційних парковок. А кияни, виявляється, з вулиць нікуди не втікають. І не їздять, а ходять. Смішно так думати, а ще смішніше уявляти, шо й вона могла б брести залюдненим хідником до якоїсь зупинки чи базарчика, позиркувати на світлофори. Не як напахчена і вимита-перевимита багачка, а як тягло… Цей виставковий пролетарій (живе, у батькових знайомих дізнавалася, біля Берковців) має перевагу – відсутність гидливості до простоти, люмпенства. Хто чим народився, тим і вмирає. З перервою на рольове амплуа… Написано – академіка… Липового, це не потребує доказів; перше, куди дивиться зранку – люстро. Але ж яка аура. Який смак. Патон таким, може й був, але недовго. А цей – змалку…                                                                             

Щось не стикується… Все не стикується – з'їла б і не розібрала, кого. Змій…     Ще одна мені Єва.                                                                              

- Що ви маєте на увазі?                                                                                             

Спазматичний тьохк серця Зоряну здивував – вона чула про співпадання задум, настроїв, але тут хіба настрій? Навпаки – від нього спочинок.                                                                                                                      

- А ви?                                                                                                             

Очі справді кайфові. Обличчя ні – передоглянуте. Решту думок Сергій видихнув і гуркотнув:                                                                                             

- Я про наміри. Їдете… Куди ви їдете?                                                        

- На Брест-Литовку.  А ви що подумати?                                                         

- Повірте, нічого. О третій у мене нарада.                                                                 

- І все?                                                                                                              

-  Не спішіть. Так ніби ви саме на мене чекали.                                                       

- Від учора так. Вирішила: не зателефонує – зателефоную сама.  А вийшло як вийшло.                                                                                                  

- Ще нічого не вийшло. Я про вас згадував.                                                

- Як про запасний варіант.                                                                                

- Як про жінку. Надто відверту. Щось треба лишати напотім.                           

- Потім не буде нічого.                                                                                             

Зоряна далі Сергійовим рукам спрямити хід на Шулявський міст і коли зрозуміла, що її вчать коротшому, ніж прикидалося, повороту убік центру, замовкла. Смакуючи доторки до стегна рук, скорше всього, розбещених. То й добре, що розбещених.                                                                                                  

- Далі праворуч і знову праворуч. Біля парку Шевченка виженете.             

- Ненадовго. Я вмикаю лічильник.                                                                       

- Ваше право. –  Сергій витримав насмішкуватий погляд керовниці. І до висадки на розі Пушкінської не проронив ані слова.