«Пустельник», повість

ХХІІІ

Чиновник і весна. Несумність на несумісності. Якщо ти не здохляк. На тиждень мінімум п'ять засідань. Чужих, своїх. Знову подумалося про оскомну цивілізацію – вона часовбивча. Є той час чи нема – а в ногах щось плутається… Життя, що. За порогом приміщення з нарадою і нарадниками його засовують у кишеню, запихають в кейс і про нього забувають. Слухають доповідь, виступи. Тиша… А за вікнами голуби, горобці, ворони. Для вуличного люду їх не існує. А вони є! Сонце зігрілося, листя зігрілося, трава пробудилася й пахне. Для кого? Прибрані парки й сквери – для кого? Дітей мучать в школах, їхні батьки мучаться на роботі і в собі. Перехожих повно, але заклопотаних…                                                                                                       

Він заняття весною прогулював. Львів – місто-романтик. Що не крок – задираєш голову. Повно гнутих лав, старих ліхтарів. І громохких трамваїв. З тонким: «Дзінь-нь-нь…» Не начувайся, а – вчувайся. Як те дзінь тане у небі. Чомусь ніколи не мав вуличної потреби в дівчині. Таки варто було перевступити до університету. Джинсового, цицькатого. Може доля щось путнє подарувала б. Хоча б для згадок.                                                       

Не бреши! Вже можна. Ти втямив, що нічого кращого не буде. Від того, на що сподівався, що вимріяв. І всі, чуєш – всі, на кого дивишся, кого обминаєш і кого маєш за ніщо, носять у собі той самий біль. Або од нього рубець. Натура – дура, краса – оса. Вкусить і драла.                                               

Сама хоч знає, що оса? Що кусає смертельно. Не для тих, кого кусає, а для самої себе. Я ті жала, бува, роздивлявся. До їхнього загину. Потім виймав і викидав. І, як  належить, здоровшав.  Ніби здоровшав.                                              

Сім'я вкотре потріскує. Інакше не впадав би у кому мрійності. Не прогностичної, а душеочисної. Є не те, що здається. І було не те, що здавалося.  Щезність печалить.                                                                                

Хто моє жіноцтво без мене? Ким було – ніби знав: приступними чи неприступними коханнями. А крім кохання?        

Майже завше прип’ятого до весни. Поки воно душу осмикувало, скрикував: «Боляче!»  Кругом все, як зараз, квітне, манить воля, а далі належного ні кроку. Належного Орисі, Оксані, Раї…                                                                                                

Рая Орлова… З мене підсміювалися – орел, про неї не знаючи нічого. А було що знати. Упродовж  трьох з чимось років.                                                       

Двадцять дев’ять весен, літ, осеней і зим тому назад в отакий самий день голубинних залицянь, горобинного вереску, мовчазних згойдів  на диких стеблах джмелів неподалік центрального корпусу політеху сидів впалощокий  вже не хлопчисько і ще не хлоп. Відпочивав від курсової. Думки про аспірантуру стали змигувати саме тоді, бо наявної літератури було замало. Львів, звісно, галицька столиця. Але й провінція. В масштабах Союзу…                                                                                                           

Яка ляля! Не дівчина, не жінка, а саме ляля. Сповита темним костюмом з білою-білою блузкою. Оце й усе. Сіла неподалік, закурила і після кількох затяжок звелася. Наглянувши тоді і мене. Кого мене чи якого мене – краще не уточнювати. Не вартого навіть летючого призирку. Хоч хтось  ці стегна, спину, груди, безперечно, мне. Саме так він узагальнив їхнє призначення. Дзумкіт у лівому вусі, спорожніле залоб'я, грудний отерп і параліч ніг незнайомка з собою не забрала. Думати про щось думалося… Про існування каст без знання про касти. Індійські і всецивілізаційні…                                          

Хата… Батьківська хата урешті-решт повернула його до тями. Бо у повітрі веснодайно запахло часничком. Так у них звалися іриси. Хлопчина, що їх продавав, зажулив здачу, але було не до неї: втоплений у довгоногий букетик ніс молився рідному подвір'ю, де бузок, півонії, чорнобривці, троянди, хризантеми, айстри, гладіолуси  квітли без вихідних і прогулів. Виокремивши його з-поміж сільської дітлашні і юні на віки вічні. Дякую… Він повернув обличчя вітерцю вже не тим, ким був часину тому. Його теперішня ніша уперше здалася келією, але з цим нічого не поробиш. Будемо вчитися.                                                                                                                

Як же його це заболіло десь через тиждень, коли та сама чорнявка перебігла дорогу до хлопця, що чекав на неї з парасолькою. Збиралося на перший гуркотливий дощ. Львів ще більше пожвавився, заряснів плащами, хустками, задируваними до неба обличчями, серед яких його штани і сорочка, його помірна носатість і броватість  була тільки носатістю і броватістю. Не всім, зрештою, бути красенями.                                               

Не всім то не всім. Курсова була написана, сесія лишилася позаду і з'явився спортивний табір у Коблевому. Нагородив ним місцевком. Як відмінника. За батькові, звісно, гроші; свої він витратив на  польський плащ і джинсу з Італії. Літо мало бути косарським, а стало батярським. Соромлячись за своє марнотратство, він у таборі не курив, не скидався на місцеве вино. Лежав на втоплених у пісок кулаках біля самої води і марив. Забув уже чим. Але не висмиком з гойдливої морської далечі у довколишній бедлам раптовим: «Привіт!». Після гепу на живіт і перевірки довгими пальцями, чи сідниця не надто оголена. Сідниця жіноча. І очі жіночі.                         

- Чого дивишся? Може, на когось чекаєш?                                                   

- Ні, не чекаю.                                                                                                     

- Тоді підсовуйся ближче. Щоб до мене ніхто не ліз. Як тебе звати?            

- Сергій.                                                                                                           

- Мене Рая.                                                                                                                

Найдивнішим стало те, що він хвилин через десять заснув. Щасливо обернутим до неба; хлюпіт і шерех піщин обіч щік були чутними лише спочатку, поки Рая перекидалася на живіт, повертала визивно пухку проміжність   сонцю… Дивитися на це було не дуже зручно. Але приємно. Ще більш приємним було просто знати, що вона поруч. Без надміру звабної конкретики.                                                                                                      

Невже це я? Невже…                                                                                      

Так, хлопче, так – ти…                                                                                             

Про те, що його покрадьки роздивляються, а головне –  впізнають… про таке не було й гадки. Це потім вони дещо уточнили, дещо освіжили. І – приховали. До вечора. На березі без нікого. Звідки йому було знати, що стояти з ним поруч для Раї приємно. Її суджений був з нею ніс у ніс. Кирпатий, щокатий. Їхати до нього треба завтра. А сьогодні вона присіла. Присів і Сергій. Красуня до нього доторкнулася. Всього лиш плечем. Потім вони лягли і стали невідь на що чекати. Коли Сергієва рука сповзла з живота на проміжжя, Рая посовгался, розвела ноги і подивовано їх через який час стулила.                                                                                                          

Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику?..                                                       

Дивак, навпаки!                                                                                               

Але про це мовчок. Певно, не цілований.                                                           

Якби ж то. Курсова їхня теличка Ірця зупинила свої перелюби саме на ньому. І зараз десь там завмерла. Зрадить чи не зрадить? Кому?!!                     

Згадався кургуз з парасолею.   Як потім з'ясувалося, син проректора. Рая теж з львівської знаті. Кадебешної… Хай все лишається, як є. Могло й нічого не бути. І хай не буде.                                                                                        

Восени джинсовий Сергій став вирізнятися у будь-якому натовпі. Без джинси – теж. Видно, за інерцією. Рая перехопила його після бібліотеки сама. Відвезла за місто, гарно нагодувала і запропонувала ніч у готелі. Якомусь ніякому, без вказівки, чий він, з якими номерами. Їхній номер був на двох. З ліжком розтерзаним і нерозстеленим. Звісно, на ранок. Спершу здалося, що цим і закінчиться; Рая була на рік старшою, працювала асистентом кафедри економіки, а він обкладався книжками і теж готувався до викладацтва. Так пророкував керівник назбираного в Татарстані в останнє студентське літо диплому. Але Голова Державної комісії послав його з листом у Москву, де диплом абияк оглянули, а до хлопця придивилися і наказали: «Хай дають рекомендацію». До аспірантури. Він у це не повірив, але поїхав і повернувся у Москву знову. Думалося, назавше. Ні – в 93-ому його тільки привітали з успішним захистом кандидатської.                                

У Києві, де він зазирнув у «Нафтогаз», не було й того: заступник Голови навіть образився, що хтось сміє сподіватися на столицю без волі самої столиці. Але кадровичка наздогнала Сергія, висмикнула з його рук папку і після наказу: «Ждіть тут»,  –  надовго зникла. За цей час для нього знайшли посаду, гуртожиток і навіть підйомні. Виявляється, Голова Держкомісії телефонував і сюди. Три роки тому.                            

То й що – ви ж не подурнішали?                                                                   

Наче ні. Він взагалі звик до ставлення до себе як до якоїсь вже цяці. Селюк і кандидат. Але були й знамення супротивні. Нафта ставала золотом. Україна – тільки Україною. Звідки було знати, що саме до неї полетять запити на розвідку і офіційну візуацію десятків родовищ. Через кілька років він вже був головним інженером головокрутного алжирського проекту. А через два роки  – керівником.      

Для колег – удатним, для себе і в собі – рогоносним: Рая вийшла заміж не за першого, а, як мінімум, десятого свого гладіатора. Не втративши й мікровідсотка жіночої своєї звабності. Ліда ту звабність майже повторювала, але – майже…                                                                

Отакої самої весни, не в Києві, а в Львові він спостеріг колись вихід з будинку на Пекарській жінки у кремовому плащику, в розклиненій чорній спідниці і  в чорному капелюшку. Без нікого, але до припаркованого біля старої тополі «Вольво», чиї прихідникові дверці вальяжно відчинилися. Рая, перш ніж стулитися і зникнути, глянула на черезвуличного чоловіка (хвилин десять тому вони телефонно попрощалися), ненадовго знерухоміла і  зникла. А оце сьогодні виникла. З'явою на роботі заради, як стало зрозумілим, чемного «Добрий день».                                             

- Заходь. Чи ти в якійсь справі? Тим більше заходь.                                             

Секретарку вони напружено й мовчки обминули, а за дверима кабінету він грубо обхопив правицею її шию і стис зубами ледь прив’ялі губи. Раїні губи: таких безвстидно вивернутих судомою хотячки вологостей більше ні в кого не було.                                                                                                         

- Сідай і ні слова. Хай я звикну.                                                                    

Він любив її досі. Вигнаною за Сонячну систему любов'ю. Дівча, що ту любов собою затулило, було спершу паморочо чистим, потім беззахисно приступним, а потім колегіально всепрощенним. Жінка як Богоматір, як Суддя, як Земноодинність  йому не стрілася. Гуманітарки теж не подарували очікуваного причастя до Неба, якому не обов’язково дорівнювати, але тямитися на його принадах й одмінностях обов'язково.  З двох страждає один. Інший чи інша всього лиш мучаться. Ніколи – довго; біоцикли терапевтичні свої призначення не ігнорують. Рая не чулася ні жінкою-вамп, ні вселенською курвою, ні побутовим вдовольнювачем цілком природніх потреб. Вона була і, вочевидь, лишається взірцевим екземпляром жіночості як  Божого задуму. Без намірів Космос залюднити, а чоловіцтво – ощасливити. Чоловіцтво тому її й не втолювало, що не давало більше, ніж мало. А мало тільки розмільйоненого себе. Оті грецькі скульптури м’язистих богів, індійські чи африканські  боввани-фалоси є навіть не пародією на касту володарів, а виродковим її завершенням. Хоч мужеська присутність у світі існує. Незнамо в кому і незнамо де.                                                                          

- Вже бабця?                                                                                                      

- Ще ні.                                                                                                             

- Дивно. Я не про вік. Досі катуєш і катуєшся?                                                    

- Досі не забула тебе. Це якесь наслання. Другий рік підряд: «Поїдь, знайди і вимоли прощу».                                                                                           

- Прощу? За що?                                                                                                      

- А ти ніби не знаєш? За зло.                                                                                    

Ого! Перехоплене почутим дихання і позап’ятна млість  не завадили мозкові нечувано швидко осягнути суть чи й не всього дотеперішнього життя. Заховану в Кащеєвому яйці навіки завмерлої образи на Зло. Він ніколи й нікому не робив і не зробить нічого раняче поганого. А його поранили. Безсердечно глибоко і навіть з насолодою. Коли  відмовили в зустрічі після вступу до аспірантури. «Я занята». – «Чим?»  – «Ким. Чоловіком». Яким чоловіком? Для чого? Руйнації середини після почутого і через пару хвилин побаченого були катастрофічними. Змайнула навіть думка про самогубство. Загнана в досі незнану духовну печеру і там замурована. Словами і судженнями, яких не чув і не почує ніхто.                                                    

Виявилося – можна жити не всім собою. Дрібкою самого себе. Нікчемно нещасною… Головне – неговіркою. Перший рік аспірантури – кандидатські іспити. Другий – компоновка і ословлення вилущених з читаного даних. Третій – обговорення. Одне, друге, останнє. Без одужання. По-сей-денного.                                                                                     

Всесвіт – не Зло. Людина – так. Але й вона не з одного зла. Переконатися в цьому заважав збронзовілий біль, який нині з нього вийняли. Неочікувано, непрошено, небрехливо.                                                                  

Говорити не було про що. Говорили погляди. Старші, старі, проясніло мудрі.                                                                                                                   

- Маєш де жити?                                                                                             

- В доньки. Купили їй квартиру.                                                                    

- З тим, кого я бачив.                                                                                          

- Ні. Він чернівецький. Був. Зараз львів’янин. Як і ти – патріот.                      

- Хіба я був патріотом?                                                                                    

- Хіба ні.  Співав.                                                                                                      

- В ліжку?                                                                                                        

- Постійно.                                                                                                       

- Тобі так здавалося. А зараз заспівав би. Дякую. На візитку. І дзвони. Мені це треба.                                                                                                          

- Я розумію…                                                                                                  

- Олено. В тебе є совість?!!                                                                               

- Як для кого. Для вас – ні.                                                                                  

- А то чому? – Сергій злякано вирівнявся і став шукати виделку, яку не брав до рук може з годину. – Я що – все вже поз’їдав?                                           

- Я вам приносила домашні вареники. А ви навіть не доторкнулися.                 

- Боже, яка свинота. Сидів і не доторкнувся. А що ж я робив?                           

- Щось думали.                                                                                               

- На мене це не схоже. Думати. Хіба про тебе. Підійди, я щось скажу. Ти прекрасна.        

Тільки не плач. Я заплачу. Після того, як заплачу. Моя малесенька. – Сергій вийняв тіло з-за столика і притис Оленину голову до грудей. –  Моя дитино. У мене сьогодні свято. А ти на тому святі – ангелятко. Оце ось плата закладові, а це тобі. Вгостіться за моє здоров'я. Душевне.      На виході з кафешки Сергій озирнувся і піднятим до неба пальцем підтримав голосне: «Запам'ятай – душевне!»                                                                                                                                                                                                                                  

 

ХХІУ        

Кола від кинутого в груди прохання про прощу не слабнули, схитували думками і настроєм і навіть діставалися очей. Часом було чутно подивоване: «Це ж треба?» Кому той голос належав і про що саме він у надбаного досвіду питав, одразу не розбереш.                                                                                              

Стільки різного довкіл різаного. Роками. І – «Прости!». Як компенсація за тисячі зневір. Тільки твоїх. Роботу він все-таки через рік-другий поміняє. Треба захиститися, стати професором. Нафтокадемік – то для чиновної сіроми. Потім від Ліди піде. Поки та не почала старіти. Потім сто різних потім. Малокомпромісних, безкомпромісних, гранично несоціалізованих. Його доля – келія … Келія в собі.   Але – досить. Взявся відпочивати – відпочивай.         

Сергій відкрив обидва білясебні скла і прощенно усміхнувся. Феномен Раї непояснений. Як небо. Але душу звільнив. Не лише Київ чи оці ось поля – все стало інакшим. Досяжне і недосяжне. З мільйоном в кишені він обов'язково полетів би… Куди?.. Не тягни!.. На Галапагоси. Дарвін їх, по-моєму, не роздивився. Треба буде перевірити. Не на Галапагосах, а в інтернеті. І в собі, де чого тільки не поназбирувано.  Тільки якась мука –  шубовсть в телеекран. Життя бреше, ящик бреше, а з брехні в пам’ять непомітно кап якоюсь історією, якимось видивом… Є знання і є гумус знань. Не задіюваний, або задіюваний майже непомітно. Коли ти судиш про щось чи про когось ніби навздогад. Проте безпомильно. Хай всього лиш для тебе…  Галапагоси… Ага – черепахи, ігуани, птаство. Ще – вітер з океану. Більшого за небо… Глибшого… З хвиль вистрілює… Чимось вистрілює. Живим… Кілька разів навстріч баченому кидалася ще не зроджена думка. Безсила, безкрила. І вмирала, не нажившись… Проте з’являлася інша. Майже та сама. Як ми – майже ті самі, що й батьки. І далеко не ті…                                                                                                         

Що ж там надумалося? У хаті без стін, без берегів, без обов’язкової, як смерть, України. Хоч смерті, кажуть нема. Тільки весни і весни. Якщо ти не мрець… Згадав –  безворожість! Ніхто нікому не ворог. Так здалося. Ігуана гризла підводні  лишайники, тюлені… чи не тюлені?.. на березі спали. Між ними бродили не лякані  олуші. Дрімали черепахи. Часом хтось до когось доторкувався. По божому… Як це літепло –  до мене. Вже мерехтить… Теплом і зимном. Тепла більше. І пахне… Дорога довга – розберуся чим саме. Не молодістю, це безперечно. Молодість – там…                                       

Сергій глипнув уверх, де блукав закоханим. Безкохально. Батько раз навіть запропонував поїхати до Тернополя. Мав там знайомого лікаря. І далекого родича. Не з цих країв, а з Донбасу, куди молодь колись  етапували. А молодша молодь поверталася назад. Не вся, бо не всі – як всі…        

Ворог на ворогові…                                                                                               

Не відволікайся: чого до лікаря? Аби збадав. Нащо? Таке не бадається. Ні МРТ, ні різними слухавками. Хоч бери і повертайся до Раї. Знову все і всіх люблю. Приберу батьківські могили, вдам у пасхальну ніч гарного прочанина, накуплю до хати свічок. Для матері. Вибачуся перед сестрою. Що не плакав на цвинтарі. Очі щось дуже й дуже потрібне побачили і сльози нагнали.                                                                                                                 

За десять днів вседержавного духоблудства з офіційною Паскою, Першим Травнем, Днем Перемоги дізнаюся, що саме. Об’їжджу всі поля, всі навколишні села, шумські ліси. Почаїв хай залишається собі Почаєвом. Хіба постою над Кременеччиною. На майбутнє: коли помру, часу можуть пошкодувати. Бо за сорок днів і ночей треба буде облітати півсвіту. Обов’язково.                                                                                          

Дитиною був, дитиною і зостануся. Півсвіту. Колись здавалося: якщо високо підскочити, можна не впасти. Руки як крила, душа, як двигун. Так воно десь і буде. А поки що… Добре, що не шмальнув на Рівне: крізь поля і задимлені села цікавіше. На великих трасах їх чепурять цілорічно, а тут лиш раз. Та й то аврально.   Зроблю все, як батько: позбираю, позрізую і викорчую увесь сушняк. То одне вогнище.  А ближче до хати спалю старе картоплиння, зогнилу траву. Не задля порядку, а запаху. Повідкриваю  вікна, щоб надихалася ним хата…                                                                                 

Що не пора року – свої пахощі. Розібрався в них трохи запізно. Як з голосами: поруч чуєш, що чуєш, а з віддалі – тільки адресоване тобі. Розокремлене з ґвалтом щоденності. Усе живе живе по-своєму. Але живе! Про звірину чи риб мова окрема: ми з ними – теж звірі. Здебільшого внюхуємося в їхню трупність. Можливу чи сущу – по барабану. Наявну…            

Напахчені кімнатні  песики і сучки – бр-р-р. Є й кімнатні свині. А пес надвірний – то сморід ще той. Або коза….  Хлів – букет особливий… Разом з оборою. Садок – справа інша: роками – ані звуку. І раптом. Саме так  – раптом хтось тобі каже: «Я тут». Де тут? Очі бігають, мозок гасає… «Коло ноги». Де коло ноги? Зір вже втямив, але йдеться про тебе. Який чи не вперше починає бачити темно-голубі цяточки. Між зелених зволохатілих листочків, од яких крізь непіддатну розумінню товщу повітря і тисячолітньої тиші (її прогонять, а вона, як вода, повертається) силкується до тебе пробитися гострячок існувальності. Мама потім скаже: «То зозулині сльози». Живі – ти ж їх вдихнув. І цим освятився. Як в церкві ладаном. Порівняння ні к чорту, але де взяти краще: океан запахів не просто існує – він і є життям. Людським, земним чи всекосмічним – не знає ніхто. Щось потягнуло на філософію. З глухим кутом – смертю. А може навпаки  – безсмертям? Неперсоніфікованим. Не так – невмирущим.  Удар знизу голосно підтвердив: молоток! Думаєш кльово. Але не забувай про кардан: не всі ями разом з ним перелетиш. Слідкуй.                                     

То на чому ми зупинилися? Зауваж – не вперше. Кожне повернення –  нова реальність. Здвоєна…                                                                                          

Ще два таких удари і почуєш оплески. Не тут, на небі… Далі! Минуле доповнюється. І прояснюється. В тобі?                                                                   

А де ж йому ще бути? 

У минулому. Але без тебе. Кожен запах – дорога. Від одного життя до іншого. Більше нічого не додавай. Вдумайся. Весна пахне. Ти її відновлюєш. Не одним носом, а й духом. Бо він – це ти. Як там: «Кожне дихання хай славить Господа». Не легенями – диханням. Сповненим  свіжістю, гуртом  свіжостей, нарешті – запахом. Миті. Вічної. Яка поєднує тебе з тим, чого вже нема, але що існує. Як ти минуло-можливий… Сьогодні… Завтра… Завжди… В обіймах майбутнього.                                                                             Спокійно, друже… Ще спокійніше… Тепер продовжуй. Чийого майбутнього? У тебе його нема. 

Аж так? Щось нове. А чому нема?

Cвітобудова моральна. Рух далі неї – регрес. Це не означає, що і я, і ти моральні. Хоч чому – зло мене катує. Катувало. Поки не втямив, що я не вийняток. Полярність енергомістка. Без неї каюк. Ентропія.

Що ж ми любимо? Якщо любимо. 

Те, чого нема.  

Чув, чув, і чую. Мудро. Але не більше. Чим є Настя, тобі, виходить, не любе? 

А чим вона є?                                                                                        

Всього лиш собою. Такі, як ти, викидають в довкілля надто багато фарбників. Як осьминог. Цілу хмару, а з тої хмари вигулькує лише він. Якщо вигулькує. Врятуватися не означає врятувати. Рая й далі лягає, де сподобається і під кого сподобається. Настя те саме. З перервою на вагітність. Хоч, згоден, справа не в тому…

Вишні вже з білих стають зеленими. Сергій глянув на сидіння поруч, аби попросити про передих. Щоб не казати того, що проситься на язик. Собі і не собі: друге його «я» давно стало коментатором життєплину не зовсім передбачуваного. Але піддатного тямленню; підсвідомість чи  позасвідомість, як і ріка, річка чи живоджерельний струмок, не відпочивають. Їхні знання, намиви, нурти мають не один, а багато банків даних і який з тих банків тебе береться вчити чи дурняти – ніколи не вгадаєш. Та й нащо:  спалахуючі змісти ні на що не претендують, вони є і досить. Колись пригодиться одне,  ще колись – інше.  

Містечко, де  його маршрут поміняє напрям з півдня на захід, вже  причепурилось, що можна до уваги не брати, але чому? Приємно знати, що поняття свята не лише існує, а й стає хазяїном запанілого Часу. І то не лише тут; у нас на носі Великдень, десь і згодом – карнавальний тиждень, свято Шиви. Святковість – то не соціум, а втеча із соціуму. Офіційного, про інші мова не йде.

Машина слухняно пригальмувала і ковзнула в поворотний розтруб дороги на Львів… Навіщо так пишно –  на Тернопіль… А якщо скромніше? На Кременець… А тепер можна продовжувати – справа справді не в тому. Слідкуй за мовою. Справа воістину не в тому, чим хто є. Для себе, для оточення, для всесильного й неминучого завтра… Хто ми – невідомо. У межах Всесвіту. А тут рано чи пізно зозулині сльози догукуються. До життя поза собою.  Про це багато говорено, але скажу іще. Зло – не Рая. І не Ліда. І, тим більше, не Настя, яка свідчить про себе голосом. І той голос звучить. Він кардинально  нічого не міняє… Хоч як сказати. На момент з ним контакту середина щулиться. Або виростає. Як у кого… Зло змушене обжиті ним у кожному з нас місця захищати. Встояною тупістю, глухістю. Проте заняття це безперспективне. Поза культурою порожнеча. Ми думаємо – всекосмічна. Але це не так…                                                                 

Окрім того  – якою культурою? Співжиття з життям. Краще скажу, коли скажеться.                                                                                                                

Викид руху з містечкової броунади прийняла в обійми тиша. Підіпсутих культурою гайків, узлісь, дедалі рідших     міждеревних прогалин з обійстями диваків, звихнутих на самотності. Сергій заздрив їм змалку. І нічого не зробив, щоб до них пристати. Але хотіти – це мати. Все, чим я є –  з ніщойності… Опрічсмертної. Мудруй, але не перемудровуй. Згадав про Галапагоси, в Галапагоси повертайся. Природне існування й існування окультурене не ворогують, а взаємонавчаються. Втрат і здобутків при цьому порівну. Щоб не порушилася рівновага. Здобутого і знехтуваного. Генетика, підсвідомість, Дух багато чого од Розуму приховують. А він пре, як оце я. Крізь живе до мертвого. Ще  мертвого.  Не  бійся – продовжуй… Смерть отже  рятує   від  смерті… А безсмертя мертвить?                                                  

Залежно яке. Те, що обіцяне церквою, – приманка для дурників. Вічність рухома. До того ж… Поза життям її нема.                                                         

Бешкетна усмішка неголеного водія збадьорила машину: вона майже скокнула на зшерхлу лісову калюжу, її розчавила і пошелестіла далі. Сергій схаменувся і наздогнав нутром «Пассат» і себе. Колись дограєшся.                      

То й що?                                                                                                          

Нічого. Тобто все, окрім нічого…                                                                     

А тепер помовчимо. Щасливі повинні бути щасливими. Бездоказово.